»
Рослини в медицині і гомеопатії

Рослини в медицині і гомеопатії

Наприкінці радянської влади газети багато писали про дефіцит ліків, тоді ж масово з'явилися (чи вийшли з підпілля ?) знахарі, чаклуни, екстрасенси і народні цілителі, що пропонували альтернативні методи лікування, включно фітотерапію (траволікування, зелолікування). Не можна казати, що раніш в медицині лікарські рослини мало використовувались: так, у «Державному реєстрі лікарських засобів»(1982,2000) було близько 210 рослин. А в наші часи ми навіть маємо Асоціацію народної медицини  і медичний інститут при ній. У європейських країнах фітотерапія, у тому числі «самодіяльна», особливо популярна в Німеччині, Франції, Болгарії, Польщі, Чехії, Словаччині та в інших державах, у Франції користувались препаратами з рослин 12млн громадян, причому споживачами фітоліків на 64% є жінки, а 87% опитаних пацієнтів вважають, що фітотерапія більш орієнтована у порівнянні з фармакотерапією. Лікуються французи за допомогою рослин та рослинних препаратів найчастіше від таких хвороб та симптомів: неврози, страх, напруга, стрес, безсоння, хвороби травного тракту. Найбільшою довірою користуються з них такі рослини: валеріана, хміль, смородина чорна, лаванда, евкаліпт, чабрець, фенхель, м’ята, меліса, розмарин, лопух. Для порівняння, в цій книзі найбільш популярними є такі рослини: звіробій, кропива, меліса, деревій, валеріана, м’ята, лимон, календула, ромашка, бузина (див. покажчик рослин).

За океаном за останні роки теж почали прихильніше ставитись до альтернативної медицини: зі 150 медичних інститутів США вже перейшли на її вивчення, правда, з 50 штатів дозволено практикувати нетрадиційними методами тільки у 9, але тепер (дані за 1996р.) розробляється закон про дозвіл і в решті штатів використовували ці методи. Щорічно громадянини США витрачають на альтернативну медицину близько 14 млд.$

Проте серед дипломованих лікарів ще багато неприхильників (м’яко кажучи) до «іншої» медицини.  Так, академік Російської АМН Д. Саркісов висловився однозначно : «У світі існує тільки одна медицина – наукова, ніяких інших «медицин» немає і не може бути» (як тут не згадати одного чеховського героя …) Один з аргументів академіка такий : «Ось у ветеринарії жодних цілителів немає : навіяти щось тварині умовити її неможливо – в неї немає  другої сигнальної системи» . Саркісов забув, що  споконвіків існує і народна ветеринарія, можливо більш древня, аніж «людська» - бо як же селянину без скотини….

Також категоричні і деякі наші лікарі. Так, гастроентеролог зі Львова пані Л. Басалаєва пише : «Вважаю, що тільки малодосвідчені люди при доступності сучасних діагностичних методів наважуються вирішувати долю свого здоров'я, а також і життя, на рівні нетрадиційної медицини » Проте пані доктор припускає можливість вдатися до народної медицини тоді, коли «методи класичної медицини втрачено, коли лікарі розводять руками : ми вже вам нічим не допоможемо – але за  умови, що зцілитель є знавцем своєї справи і порядною людиною». Без коментарів.

Автори цих рядків жодною мірою не мають ані юридичного ані морального права критикувати сучасну медицину, проте «для рівноваги користуємось нагодою брикнути її «ногами» самих же лікарів, ось цитати :

-         «Бездушие и  безграмотность – так бы я определил главные болезни нешей медицини» (Амосов, 1980) ;

-         «Амереканская медицина ушла далеко вперед, по моим собственным оценкам, этот разрыв не меннее 30 лет» (Голяховский, 1998) ;

-         «сущность врача не находится в связи с государственным  дипломом. Среди знахарей попадаються врачи, среди врачей – знахари. Знахарь будет преуспевать только там, где  пасует врач » (Лик, 1928). Анекдот до теми : судять громадянина за практикування знахарства, підсудний наполегливо домагається, щоб засідання відбулося за зачиненими дверима, інакше, він буде невзмозі успішно захищатись, коли в залі людно. Коли вимоги було виконано, обвинувачений пояснив судді : «Ваша честь, сам  то я лікар, ось мій диплом, але боронь Боже щоб  про це довідалися мої пацієнти ! » … А знаєте, під цим анекдотом є психологічна підвалина : ще старі латиністи зауважили, що людям подобаються, коли їх ошукують, отже і треба їх дурити (або латиною : vulgus vult decipi, ergo  decipiatur !). теж саме підмітив і один професор психології : «багато людей поважають  лише те, що коштує багато грошей; є немало психопатичних особин, які охоче чимось пожертвувати аби тільки їх водили за ніс »  (Radil, 1986). Як кажуть, нахабство – друге щастя…

Наведемо приклад прихильного ставлення до цілительства з боку держави. У Німеччині з 1939 р. діє закон, що дозволяє  самодіяльним зцілителям. (Heilpratskiker) приймати хворих (на кінець 1980р  їх налічувалося більше 8000, але спеціальне медучилище для «народників закінчили лише 150 з них ). За один рік приблизно 17 млн. громадян ФРН звертаються до «практиків» за допомогою. Вирішальну роль відіграє увага, якою оточують знахарі своїх пацієнтів, бо на перший візит вони приділяють, як правило багато часу, більш години, розпитують хворого дуже докладно, дають їм спокійно висловитися, в тому числі і про особисті неприємності і прикрості. Під час огляду хворого «хайль практики» висловлюють свою думку, дають докладні вказівки щодо лікування. Але, як і у нас серед них є багато шарлатанів і дурисвітів – здобувши довіру хворого, вони рекомендують тривале, але коштовне лікування, де масаж, акупунктура, банки та п’явки є найпростішими процедурами. Німецькі лікарі справедливо обурються офіційно дозволеною практикою, яку вони між собою називають «африканською». Проте, як не дивно, анкетування хворих, проведене в одній з тамтешніх лікарень, довело, що кожен третій пацієнт скаржиться на лікарів, а цілителів виключно всі хвалять, в тому числі і за те, що вони приділяють багато уваги і часу особистим турботам хворого. Пацієнти дотого ж налякані недоступністю докторів, відсутністю певного психологічного зв’язку з лікарем, численними медикаментами, що мають побічну дію, а також надмірною інструментарізацією медичних обстежень (тобто тим, чим так пишається доктор Л.Басалаєва).

У нас в Україні ситуація з цією справою (знахаруванням) така: з 1992р.існує Асоціація народної медицини (Київ), а при ній медичний інститут, що готує лікарів за спеціальною програмою яка вивчає, крім наукових дисциплін,також фітотерапію, голковколювання,медичну астрологію, гомеопатію, літотерапію та інші альтернативні методи лікування. Далі, згідно указу президента України від 31 липня 1998р., в структурі Міністерства охорони здоров'я створено Комітет з народної і нетрадиційної  медицини, однією з функцій якого є переатестація народних цілителів і видача ліцензій на право приймати хворих(але в парі з лікарем). Тепер і ми наблизилися до країн Сходу (Індія, Китай, Корея, В’єтнам та інші), в них завжди існували дві медицини східна і західна на паритетних началах, і сам хворий вирішував до кого йому звертатися в цілому різниця така: в гострих і невідкладних випадках східна медицина поза конкуренцією, а хронічні хвороби краще лікує традиційна медицина Сходу (за нашою термінологією «вона нетрадиційна»…).

Відомо, що розробка одного нового медичного препарату коштує десятки мільйонів доларів, якщо не сотні. Проте є реальне джерело швидкого і дешевого отримання ефективних ліків – це народна медицина з її тисячолітнім досвідом; тому тричі правий Петар Дімков, видатний болгарський цілитель, який писав: «я прихильник зеленої медицини, я старомодний. Але хіба старомодно їсти хліб і пити воду? Мені дорікають що я визнаю лише трави, а ліки  ні. Я визнаю те, що допомагає людині. Трава – це як хліб і вода, а ліки з’являються тисячами щороку -  і тисячами зникають. » (до речі, у своїй капітальній праці він приділяє увагу і жіночим хворобам – вони складають близько 20% всіх його рецептів).

Нарешті остання тема в цьому розділі. Вище було показано, що організми жінки і чоловіка досить різні, а чи для лікування жіночих хвороб і рослини потрібні якісь особливі? Якщо зазирнути у старовинні травники, то кидається в очі, що в назвах рослин часто наявний епітет «жіночий» або «чоловічий»; так у грубезній книзі Джерарда «Gevarde, 1596» жіночими або чоловічими є полин Боже дерево(«жіночий» вищий на зріст), курячі очка («чоловічі»мають червоні квіти, а «жіночі» - блакитні, сідач, вероніка, папоротть, мандрагора та інші. Ця древня традиція зберіглася в українському назвословстві: наприклад, в околицях Харкова розрізнювали «за статтю»  деревій, гравілат, гірчак почетуйний, золототисячник, оман, (Яната 1921); це ж спостерігається і в інших народів (проте у цьому випадку йдеться не про призначення рослин, а про їх зовнішній вигляд).

Отже, жінка і «жіночі» рослини? Виявляється, так. Нами була проведена капітальна праця з аналізу фіторецептів від жіночих хвороб, аналіз вибірки з 600 рецептів наведено в таблиці 1(найбільш впливові рослини) і на рис 1. (Як ці рослини комбінуються в рецептах.)  Такий ботанічний «табель про ранги» свідчить про дійсно інший набір рослин, що використовуються в гінекології: підрахований нами коефіцієнт рангової кореляції = лише r = + 0,21; порівнювались ранги частоти використання рослин в «жіночих» рецептах у порівнянні з рангом частоти цієї ж рослини при всіх хворобах (дані на основі 20тис. рецептів більш як 20 фітотерапевтів). Особливо помітно відрізняються частоти «клінічних» жіночих рослин: грицики (5-й ранг проти 58-го), приворотень (11 проти 72), гірчак перцевий (16 проти 73), рута (17 проти 54), глуха кропива (18 проти 74) та ін.. Як бачимо тут «жіночість» ще разючіша у порівнянні з розбіжністю психології жінок і чоловіків (див. попередній розділ). І замість висновку пропонуємо гасло «Salus feminae in herbis est !»

 

***

Пояснення до рис. 1

1)    Назви рослин подано за першими чотирма буквами латинської назви роду, наприклад, MALV-Malva, LAMI – Lamium, ALCH – Alchemilla, т. д. крім кількох рослин : BIST – це гірчак зміїний , Polygonum bistora ; PHYD – гірчак перцевий, P. hydropiper; AVIC – гірчак пташиний, P. avicuuare; MLIS – меліса, ERYT – золототисячник, RFRU - ожинник, Rubus fruticosns;

2)    Якщо дві рослини поєднано суцільною лінією, наприклад САPS – HYPE,  це означає, що грицики і звіробій трапляються в рецептах 4 рази (не обов’язково двокомпонентих) і більше; якщо ж рослини поєднано пунктиром , наприклад,  ALCH … SALV, це свідчить, що приворотень  і шавлія комбінувались лише 2 – 3 рази (в межах вибраних з 600 «жіночих» рецептів). Рослини, що не поєднані зовсім, не комбінуються одна з одною (не тільки в цій виборці) ; проте рослини центрального кола (ACHI – URTI – BIST…) майже всі комбінуються між собою і не поєднані лише для «прозорості» креслення. Ці дані допоможуть цілителям створювати нові лікувальні комбінації рослин, тому слід зупинитися на питанні чому «поріг елітності» вибрано саме 4, а не 3 чи 5 ? Ми не будемо обґрунтовувати це якимось псевдонауковими аргументами, бо їх не існує. Якщо взяти 5, то чому саме 5 – тому, що у нас на руці п’ять пальців ? Або – 3 – тому, що tres faciunt collegium. Скажемо так : тому 4, що така кількість – це найменша купа або «молекула купи» (Викторов, 1974), а в поточній нові «купа» -  це “багато”(«заробив купу грошей»). Допоможе цій аргументації і думка В. Солоухіна : «Один факт – випадковість, два – навмисніть, три – тенденція, чотири - традиція».

Отже, якщо якась пара рослин трапилась в рецептах (зборах) 4 рази (бажано, щоб від різних хвороб і у різних фітотерапевтів), то така комбінація дійсно «працює» - бо частота використання лікарських рослин від жіночих хвороб у порівнянні з загальною вибіркою (всі хвороби).

 

 

 

 

 

Таблиця 1.

Рослина

Ранг частоти у «жіночих» рецептах

Ранг частоти узагальнений (вся фітотерапія)

Деревій звичайний

1

3

Ромашка лікарська

2

7

Кропива дводомна

3

2

Нагідки лікарські

4

8

Грицики звичайні

5

58

Звіробій звичайний

6

4

Меліса лікарська

7

11

М’ята перцева

8

1

Хвощ польовий

9

5

Шавлія лікарська

10

13

Приворотень звичайний

11

після 72

Валеріана лікарська

12

14

Спориш звичайний

13

24

Дуб звичайний

14

22

Золототисячник

15

18

Гірчак перцевий

16

після 72

Рута запашна

17

54

Глуха кропива

18

після 72

Горіх волоський

19

20

Ожина біла

20

36

Ожина звичайна

22

60

 

Існує багато самовпевнених «дохторів», які видумують комбінації рослин з голови і без перевірки на хворих, публікують ці приписи в пресі, ще й додають : «напишіть чи допомогло» ! …

 

***

 

Отже, з траволікуванням більш-менш ясно. А що таке гомеопатія ?

 

Трапляється, що журналісти, які пишуть на медичні теми, інколи замість «фітотерапія» застосовують термін «гомеопатія», немов би це синоніми, тоді як це далеко не те ж саме. Насправді, гомеопатичні аптеки готують багато препаратів з рослин, але сировиною для гомеопатичних ліків слугує весь світ природи : рослини, тварини, мінерали, а також деякі хімічні сполуки синтетичного походження. Гомеопатія – метод лікування, запропонований німецьким лікарем С. Ганеманом (Samuel C.F. Hahnemann, 1755-1843). Основним принципом гомеопатії є так зване правило подібності (simila similibus curantur – подібне лікується подібним) : використовувати ліки, що викликають в організмі здорової людини явища сходні з симптомами даної хвороби. Методи лікування класичної медицини Ганеман назвав алопатією («та інша»), яка намагається, за його думкою, при лікуванні викликати симптоми протилежні симптомам хвороби (contraria contrariis curantur).  У відповідності з уявленням Ганемана, прояв дії великих доз ліків на здорову людину повинен одночасно вказувати на можливість застосування цього лікарського засобу у великих розведеннях при певних ознаках хвороби. Засновник гомеопатії, запропонував ступінчасте розведення лікарських речовин і настойок з неї, так звані «потенціювання» і «динамізацію», які супроводжуються збовтуванням, струшуванням, розчиненням. Вважається, що ці процедури посилюють дію ліків внаслідок «привнесення додаткової енергії» . Лікарські форми в гомеопатії такі : есенція – висхідний матеріал - висушені і подріблені в порошок рослини і тваринні субстанції (бджоли, мурахи та ін..) , діючі речовини екстрагуються 90 -60 % алкоголем (залежно від виду рослини); розчин – висхідним матеріалом є переважно розчинні солі або кислоти; залежно від розчинності вони виробляються у вигляді водних або спиртових розчинів, розтирання – висхідним матеріалом є нерозчинні мінерали або розтерті на порох рослини, після не менш годинного розтирання у ступці їх змішують з молочним цукром. Рідкі висхідні речовини (есенції, настойки, розчини) називають уртінктурами.   (нім. Urtinktur, фр. tincture - mere ), тверді речовини іменують урсубстанціями (німецька приставка ur – означає «древній, первісний» , наприклад urmensch – первісна людина, urtext – первісний текст, рос.  «подлинник», Urbild - прообраз , ті і ті означають знаком діаметра  ), наприклад уртінктура сон-трави при виписуванні рецепта позначається Pulsatilla.Розчини (розбавлення), які називають також потенціями, готують 1:10 (децимальні, скорочено D) або 1:100  (центиземальні,  скорочено С). «Перші» потенції, що розбавлені спиртом або молочним цукром, перетворються на «другі» , другі на треті і т.д.  Наприклад, Belladonna D4 означає розбавлення настойки беладонни 1:1000.

Обидві шкали мають своїх прихильників, наприклад, у Франції застосовують виключно сотенну шкалу, в англомовних країнах – переважно сотенну, в Німеччині – в основному десятинна (в цій книзі фігурують обидві шкали на рівних). Число потенціювань при десятинних потенціях удвічі більша, а ніж при зіставних сотенних, але чисто математичне порівняння, яке гуртується на кількості висхідної речовини, походить тільки для низьких потенцій : наприклад, С3 = D6 C6=D12. Німецький гомеопат Г.  Кьолер (1997) на підставі власного досвіду вважає, що краще діють більш низькі потенції до D6, а на більш високих ступенях сотенного ряду такі потенції діють швидше, а В. Квіліш (Quilisch, 1982) дійшов висновку, що вибір правильної потенції є мистецтвом і можливість навчитись робити правильний вибір має свої межі. Він же вважає, що при гострих хворобах слід брати низькі розведення і частий їх прийом, а при хронічних – високі розведення і великі інтервали між прийомами, при тривалому прийомі гомеопатичних ліків часто дає успіх зміна потенції.

Одним з контр-аргументів проти гомеопатії було твердження, що дуже великі розведення не можуть взагалі діяти,  бо мовляв, у розчині вже немає жодної молекули діючої речовини. Але недавно вчені НДІ хімічної фізики РАН (Москва) виявили, що надмалі дози певних ліків і речовин можуть діяти принципово так само, як нормальні дози, причому щоб відхилити закиди про навіювання (теж аргумент противників гомеопатії), хімікофізики випробували надмалі дози на тваринах і окремих клітинах – ефективність їх також підтвердилася («Известия», 14.09.1995 р).

На закінчення цього досить схематичного нарису наведемо декілька загальних положень в гомеопатії. Лікаря-гомеопата цікавлять характерні особливості хворого, а не симптоми хворого. Мета гомеопатії – викликати у хворого реакцію, яка потягне за собою відновлення втраченої організмом рівноваги, що в свою чергу допоможе людині здихатися хвороби і отримати більшу стійкість до її факторів довкілля, які порушують цю рівновагу. Гомеопати намагаються виявити у хворого психологічні характеристики, аналогічні тим, які виявляють в умовах експерименту при введенні конкретних гомеопатичних ліків клінічно здоровим особам. Ці характеристики відбивають вплив психосоматичних факторів і факторів довкілля, що провокують розвиток хвороби. Гомеопатія – це феноменологічна медицина, висхідним пунктом , центром і метою якої є людина як цілісне, єдине і особливе з його довкіллям, здоров’ям, хворобою і лікуванням і яка залежить від його конституції, діатеза (в гомеопатії цей термін означає закладену у конституції готовність до хвороби), персони і оточення. Гомеопатія є здоровою альтернативою для вагітних, дітей, чутливих до медикаментів або навіть схильних до лікарської хвороби, тобто хвороби ятрогенного походження – через захоплення деяких алопатів поліпрагмазією (виписуванням багатьох ліків одночасно для тієї ж самої людини). Гомеопатія є також альтернативою для тих пацієнтів, які незалежно від проведення по всім канонам медицини лікування, здоровими не стали, і для тих лікарів, які бажають виправити безуспішну терапію (Dorcsi, 1979 ; Шерціс, 1980 ; Келер, 1997 ).

Ми не стверджуємо, що гомеопатія всесильна і непогрішна, але ми стверджуємо, що гомеопати сприймають хворого як єдине ціле, що вони визнають закони лікування і виліковування і розуміють, що хвороба, одужання і здоров’я мають свою причину.

 

Рецепт (від латинського receptum «те, що взяте») – письмове розпорядження лікаря, документ, за яким лікар виписує ліки з аптеки для хворого, зазначає аптеці спосіб їх виготовлення, а хворому – спосіб їх вживання . Збір (species) – лікарська форма, яка є сумішшю визначених частин рослин (наприклад, збір від бронхіальної астми : листя дурману, трава лобелії, ефірна олія лаванди і нітрат калію). Лікарська форма збори характеризуються неточністю дозування, бо ложка, пучка та жменя у всіх різні, до того ж не буває двох однакових партій тієї ж самої сировини (різні умови зростання, сушіння, зберігання, приготування тощо, а ще існують у деяких рослин, наприклад, у пижма, хімічні раси). Народні цілителі жодних рецептів не виписують, бо не мають права (навіть ті, що лікують за ліцензією), а продають вже розфасовані мішечки з травами на 1-2 курса лікування. Якість сировини – на їх совісті, тому краще лікарські рослини збирати або вирощувати самому.

Рецепти, відібрані для цього посібника – це доробок найбільш відомих і авторитетних лікарів і народних цілителів, а менша частина належить аматорам траволікування, приписи яких були надруковані в масовій пресі, а також усні повідомлення наших колег. Переклади з іноземних мов скрізь авторські, обов’язково повідомляється джерело, з якого рецепт взято (аж до радіо і телебачення). На жаль, вкорінилась практика знеособлювати авторство приписів, наприклад, польський цілитель В. Попшенський так відверто і пише у передмові до свого рецептурика на  : «Прізвищ авторів не повідомляю, бо питання авторства не є потрібним там, де не існують авторські права» - тобто медичний рецепт не є інтелектуальною власністю і не захищений юридично (на протилежність препарату, порівняй : «Інтелектуальна власність» 2002, № 12 с. 19-28). Щось подібне спостерігається у книгах з кулінарії, у яких лише повідомляється, що рецепт цієї страви походить з національної кухні такого  то народу. Це можливо тому, що мабуть, жоден гурман ще не отруївся, а якщо якась страва йому не смакує, то він її більше не замовляє. Інша ситуація в медицині : тут хворий мусить приймати і неприємну на смак мікстуру, часом з ризиком нашкодити здоров’ю чи навіть отруїтися … Ось чому в медичних книгах заведено називати лікаря, який цей рецепт винайшов або вдало застосував ще Пліній Старший посилався на своїх попередників, так робили, наприклад наш Кашинський (1800) або німець Евальд (1903) . Якщо ж автор рецепта не наводиться , припускається, що матеріал подається з власного досвіду. Справжній оригінатор рецепта несе принаймні моральну відповідальність за його якість – там, де йдеться про здоров’я людини, не може бути жодної знеосібки ! Тому прохання до колег підкреслювати власний лікарський досвід (наприклад, «за нашими спостереженнями добрі наслідки дає використане такої суміші …» - Є. Товстуха), а на чужі рецепти посилатись так : Івченко, 1979; цит. За Петренко, 1993, а краще все ж тримати в руках оригінал, бо переклад може бути з помилкою («смерть від друкарської помилки» - це цілком реально …).

 

http://www.pureflora.com.ua ІМ "Карпатська Колекція"

 

YjA1Mzl