» Стаття

"Гарного настрою"

Склад: розмарин, квіти бузини,

соняшника, листя м'яти, малини,

трава меліси, лаванда.

Рекомендовано вживати:

як нервозаспокійливий і слабоседативний

засіб для покращення настрою.

Спосіб приготування:

одну столову ложку трв'яного збору

залити окропом (200 мл.)

настояти 4-7 хв.

"Бронхіальний"

Склад: трава чебрецю,

листя подорожника, квіти

ромашки, ісландський мох.

Рекомендовано вживати:

як профілактичний та лікувальний

напій при бронхітах.

Спосіб приготування:

одну столову ложку

збору залити окропом (200 мл.),

настояти 4- 7 хв.

"Квітка кохання"

Склад: квіти ромашки,  бузини,

конюшини, календули, соняшника,

трава меліси, м'яти.

Рекомендовано вживати: для доброго

настрою як седативний засіб для

очищення організму.

Спосіб приготування:

одну столову ложку

збору залити окропом (200 мл.),

настояти 4-7 хв.

 

"Для доброго сну та спокою"

Склад: лист гінкго білоба,

трава звіробою, кропива

собача, плоди глоду, листя.

Рекомендовано вживати як

заспокійливий засіб,

що покращує сон.

Спосіб приготування:

одну столову ложку збору

залити окропом (200 мл.),

настояти 4-7 хв.

"Для чоловіків"

Склад: корінь родіоли рожевої

(Карпатський женьшень),

шкірка апельсина, плоди,

кизилу, винограду,

шипшини, глоду, терену,

яблука, квіти каркаде.

Підвищує потенцію, сприяє зміцненню імунітету.

Використовується як засіб профілактики простатиту.

Спосіб приготування:

одну столову ложку трв'яного збору

залити окропом (200 мл.)

настояти 4-7 хв.

Цукор або мед додавати за смаком.

 

 

"Лісова ягода"

Склад: плоди горобини

чорної, горобини червонрї,

яблука, терену, глоду,

шкірка шипшини, каркаде.

Вживати як імуностимулюючий,

високовітамінний напій.

Спосіб приготування:

одну столову ложку

збору залити окропом (200 мл.),

настояти 4- 7 хв.

 

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення: ______________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення:  _____________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення: ______________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення: ______________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення: ______________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення: ______________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення: ______________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Фіточай в картонних коробках по 20 фільтр пакетів

 

Кількість коробок …....….60 шт.   Зберігати в сухому, прохо-          Масса нетто одної коробки 30 гр.   лодному місці при темпе-

Масса нетто ……………… 1,8 кг.  ратурі не вище 20 гр С і

Масса брутто ……………...3,3 кг.  відносній вологості не

Термін зберігання ………. 2 роки більше 75%

Дата виготовлення: ______________

ТУ У 15.8.2754817623-001-2003

 

Інтернет магазин "Карпатська Колекціяhttp://www.pureflora.com.ua/

 

Подарочная коллекция,Сублимированная Продукция,В собственном соке,Растительные купели,Капучино,Гриб белый Карпатский,Заправка для водки,Кофе органический,Цикорий растворимый,Насыпные фиточаи,Монотравы,Лечебные фитосборы,Каркаде,Фиточай подарочный,Гинкго,Детские фиточаи,Фиточай для похудения,Карпатские рецепты здоровьяЛекарственные растенияВысокогорные фиточаи

 

Подарункова колекція, Сублімована Продукція, В власному сокуРослинні купеліКапучиноГриб білий КарпатськийЗаправка для горілкиКава органічнаЦикорій розчиннийНасипні фіточаїМонотравиЛікувальні фітосбориКаркадеФіточай подарунковийГінкгоДитячі фіточаїФіточай для схудненняКарпатські рецепти здоров'яЛікарські рослиниВисокогірні фіточаї

 

Applicant

 

Name of the organisation

Public Association of Manufacturers Association of organic production «Pure Flora»

Contact data

(post address, phone, fax, e-mail)

15 Shurgaluka str., 78219, Spas Village, Kolomyya district,

Ivano-Frankivs region, Ukraine

Tel: +38 067 360 88 72

Fax: +38 034 339 36 67

orgflora@gmail.com

Place of residence

15 Shurgaluka str., 78219, Spas Village, Kolomyya district,

Ivano-Frankivs region, Ukraine

Bank account number

R / 26000060396692 in Ivano-V-I PrivatBank MFO 336 677

Contact person/supervisor

Stovpyuk Mykhaylo

Authorised person, position

Stovpyuk Mykhaylo, director

Aims of the organisation

Growing high-quality and safe agricultural products in terms of ecological agriculture in the Carpathian region of Ukraine

Period of existence and previous achievements of the organisation

2008-2010 and by now

 

Staff capacity

(number of employees/volunteers)

4/6

Financial capacity

(turnover for the last 3 years)

80 000 $

Description of project

Name

Growing high-quality and safe agricultural products in terms of ecological agriculture in the Carpathian region of Ukraine

Project background, problem statement

Development of Cultivation of quality and safe agricultural production in ecological agriculture in the Carpathian region of Ukraine

Brief description

Scope of the project is practical implementation of standards for organic farming «Pure Flora»

Target group

Companies producing potentially environmentally organic products

Involvement of target group (specify how the target group will be involved in the project activities and what will be its contribution)

The target group will be the basis to construct the project

 

Expected contribution to nature conservation

Significant reduction of pollution of soil and fertilizer chemicals

Location/region

Carpathian region in Western Ukraine

Has this project proposal been submitted to other donors?

No

Aims of project

Aim(s)

Implementation of quality standards grown and safe products in Ecological Agriculture of the Carpathian region of Ukraine

Project activities and time frame

Inspecting businesses for compliance with "Pure Folra" training companies subtleties of organic farming

Results to be achieved

 

Creation Carpathian Band orhanchnoho agriculture-based involvement of local producers to organic farming methods

Itemised budget in UAH

Component activity

Requested from MATRA

Own contribution

Total cost estimate

Create the site of the Internet

5000.00

500.00

5500.00

Training organizations and volanteriv, increasing volanteriv

20000.00

1000.00

21000.00

Advertisement

15000.00

1000.00

16000.00

Training for managers

15000.00

1500.00

16500.00

 

Festival health food "Apple Spas"

40000.00

5000.00

45000.00

Grand Total

95000.00

9000.00

104000.00

Amount applied for

Basic costs

 

Passing costs

 

The entire project

 

 

Інтернет магазин "Карпатська Колекціяhttp://www.pureflora.com.ua/

 

Подарочная коллекция,Сублимированная Продукция,В собственном соке,Растительные купели,Капучино,Гриб белый Карпатский,Заправка для водки,Кофе органический,Цикорий растворимый,Насыпные фиточаи,Монотравы,Лечебные фитосборы,Каркаде,Фиточай подарочный,Гинкго,Детские фиточаи,Фиточай для похудения,Карпатские рецепты здоровьяЛекарственные растенияВысокогорные фиточаи

 

Подарункова колекція, Сублімована Продукція, В власному сокуРослинні купеліКапучиноГриб білий КарпатськийЗаправка для горілкиКава органічнаЦикорій розчиннийНасипні фіточаїМонотравиЛікувальні фітосбориКаркадеФіточай подарунковийГінкгоДитячі фіточаїФіточай для схудненняКарпатські рецепти здоров'яЛікарські рослиниВисокогірні фіточаї

Матерям,

що загинули голодною смертю

на Україні в роках 1932—1933

 

Книга про народження Марії

I

Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість

тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки

разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах

сонячного тепла й землі.

Тих пару днів, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у

рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землі. Вона вже чула їх, бо

була єством, яке ворушилося, чуло голод і голосно про це нагадувало. Коли ж її

тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалека

відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята.

Оксана, розуміється, допомагала їй, прикладаючи груди до того місця, яке пізніше

звалося устами, й дві ніжні теплі рожеві пелюсточки дружно обнімали їх.

Прорвалося і полилося молоко. Оксана, з Марією у пелені, сиділа трохи

нахилившись, лівою рукою притримувала крихітну людинку, правою допомагала грудям

виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очі спущені й закриті

довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку.

Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрію, яка ось — дивіться,

жива репетлива дійсність, і ім'я їй Марія. У неї личко справжнє, рожевеньке, з

білим мачком на крихітному носику й червоними плямками на щічках. У неї будуть

оченята. Так. Будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться

брунька розуму, яка от-от розів'ється, розцвіте й пізнає добро і зло.

З нутра рветься й затримується на половині зітхання радості і разом остраху, що

груди їй ще не досить прибули.

Але боятися зовсім не було причини. Груди їй, повірте, вже давно прибули. Вони

повні, набряклі, задавакуваті. Коли пелюстки Маріїних уст торкалися їх ягідок,

вони проривалися джерелом молока, і Марія пила з насолодою та щирим завзяттям,

властивим справжньому борцеві за існування.

В її жили вливалися нові червоно-бадьорі частинки життя, яке з неймовірною

майстерністю будувало клітинки, розтинало їх, ліпило чудесні вибагливі форми

вінця творіння. Творилися великі таємниці, і першою з них було прозріння очей і

пізнання сонячного світла.

Була весна, цвіли дерева, кричали птахи, і парувала пітна чорна земля.

Пізніше щодня сходило сонце і щодня заходило. Цвіт опадав, сіявся легким пухом,

торкався землі й стлівав. На гілках зав'язувалися зелепухи, обтрушували ознаки

зародження, більшали і квапилися дозріти.

Сонце весь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехаті хмари, бризкало,

грюкотіло та ставило від краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тоді

обтяжений прозорими краплями, китяхи недоспілих яблук оздоблені рубінами,

топазами, аметистами. Похилені лани пшениці зводять спини, ніби ченці по довгій

молитві."

Земля повертає боки. Вишні, черешні набули властивих барв, барв крові та

сонячного променя. Вони прозорі хрустально. Яблука, сливи й виноград налилися

соками і також прозорі. Пити й п'яніти хочеться. Ліси загорілись пожежею, горіли

не стліваючи. Полум'яні язики відривалися від гілок, поволі спадали до землі й

кричали під ногами.

А після озивалася північ. Великий Віз скочувався далеко вниз, зорі чітко

хрусталіли на сталевому небозводі. Курчилася сердитим кулаком земля і натягала

м'яку білу рукавицю.

Маленька Марія йшла вже з життям. Не раз прокинеться від сну, нап'ється з

материного лона пахучого напою і наповняється радістю... Белькоче, піднімає до

самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а

руками ловить щось настирливе перед очима. Стільки праці, простору. Таке чудесне

й смачне молоко!..

 

ІІ

І так Марії пішов шостий рік. Її голівка вкрилася чорними м'якими кучерями,

оченята горіли кусниками полірованого антрациту. Батька кликала татом, матір —

мамою. Любила це робити безупинно. Але мати її в той час застудилася й дістала

страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Ті пишні, колись повні молока груди

зів'яли тепер і висохли.

Батько працював у каменоломнях. Тоді починали будувати будинки з каменю, і

батько не вилазив зі скали. Він мав велику бороду і вуса. Прийде ввечері

натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу і жує кусень хліба або

бараболю «з мундирами». Марія одразу коло нього.

— Тату!..

— А що, доню?

— Мозна до вас на луці?..

—Ну, ходи, ходи...

Вмоститься «на луці» і що ж?.. Отак сидіти спокійно і слухати, як тато дихає,

дивиться, як поволі жує, як ворушиться його борода і моргають вуса. О ні! Нащо ж

тоді ті вуса і та борода такі великі й такі м'які? Так і

просяться запустити у них рученята і потягати як слід. І Марія береться за свою

працю. Що їй до того, що тато втомлений? Він крутить головою ї мовчить, ніби

зовсім нічого не зауважує. Сильний тато, добрий тато. Марія горда таким татом,

бо такого тата немає на цілому світі.

 

І одного вечора тато довго не вертався з праці.

— Мамо! Де наш тато так довго?..

— Хіба я знаю, де він так довго. Нема й нема. Він б'є камінь...

Надворі вигуки й гармидер. Мати вибігла й заголосила. Марія зовсім не знала,

чого мати вибігла й заголосила. Відчинилися двері, й до хати купою ринули

засипані кам'яним порохом, у замерзлих постолах та чоботях люди. Вони двигали

щось, внесли досередини і поклали на лаві.

Марії робиться страшно, і вона починає плакати. Забилася в кут на запічку, ніхто

на неї не зважає, горнеться до стіни. Мама стає на коліна коло лави і так

голосить, аж моторошно. А скрізь повно чужих людей. І на лавах, і за столом, і в

запічку. У сінях також тиснуться та гармидерять люди. Батька зовсім не видно.

І так тривало два дні. Марія була залякана, гукала тата і дуже хотіла їсти. Чому

сьогодні за неї так забули, а мати, коли помітить її, замість дати їсти, схопить

на руки, заливається слізьми і так горне до сухих грудей, що Марії аж боляче.

На другий день чужі люди десь віднесли тата й не принесли назад. Увечері їли,

пили й були навіть веселі. На ніч з мамою лишилася одна тітка Катерина, а решта

розійшлися.

Минає день, два.

— Мамо! Де наш тато?.. Куди його віднесли? Тату!.. Тату!..

— Ох, дитино моя кохана, ох ти, моя сирітко!..—

горне, притискає до себе Марію.— Нема вже, дитино, тата... Забив його камінь...

— Камінь? А де тато?

— Нема. Засипали землею.— Оксана втирає сльози.

— Засипали землею... Татові буде тязко. Правда, йому буде тязко?

— Ах, дитино, дитино! Йому було скрізь тяжко. Може, там буде легше...

— А цого з ви плацете?

— Ні, ні, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино... Це так собі... Я вже не плачу.

Оксана пестить, горне до лона, цілує Марію. Очі залиті сльозами, у грудях

тягарі.

За два місяці після цього випадку лягла вона на постіль і більше не звелася.

Приходила тітка або сусідка, топила в печі, варила теплу страву, годувала Марію,

мила її та проказувала «отченаша».

Мати лежала на постелі, не говорила, не плакала. Очі великі, випнуті. Ніс

тонкий, гострий, обличчя жовте. Марія чула щось невимовно жорстоке, бігала по

лавицях, по запічку, не знаходячи місця.

І прийшла одна ніч, коли Марію забрали з хати, де лежала Оксана, й перенесли до

сусідів. З нею спала тітка Катерина. Марія заснула. Опівночі раптом прокинулася

і почала невтішно плакати.

— Ой мамо! Ой мамо, мамо!..— безупинно кликала дитина.

— Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. Вони вийшли, але зараз

вернуться. Засни, дитино, засни...

Марія хлипала:

— Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма?

Тітка Катерина не дасть ради. Марія простягає перед собою руки і тільки кличе

маму. А вдень знов у хаті повно люду, знов Марія перелякана й голодна

у запічку. На довгому столі, вся в білому, обтикана свічками, лежить мати. Марія

боїться плакати. Мати сплять. Чого мати так довго сплять на с'толі і нащо горять

свічки? У них щільно заплющені очі, міцно затиснуті тонкі уста і зовсім жовті

лиця.

 

III

Минуло багато днів. Кожного з них Марія кликала й чекала маму, але сходило

сонце, Марія лягала спати, вставала — нема й нема. Поволі почала забувати. Жила

у тітки Катерини. Де ж подінеться сирота? Забрала, і спочатку нічого було.

Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли

маєш п'ятеро крикливих ротів. Всі хочуть обов'язково щодня їсти, треба тому

чоботята, тому штаненята, те ногу розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлає

велику свою чуприну.

— Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заїдять!.. — Бігає, рве, де може, латає

діри, запихає роти... І тоді Марія відчула своє сирітство.

Чорні м'якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них

завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру,

поробилися гнійливі струпи. Кругла голівка обліпилася огидними ковтунами, на

плечах висить брудна полатана сорочина їсти? Що могла їсти Марія? Їла шматок

чорного сухого хліба, їла недоспілу овоч, їла бараболі, ті самі черстві, водяні,

як варилися для веприка і курей. Мала великий набубнявілий животик.

По рокові мусила Марія вже щось робити. Не буде ж вона даремно їсти хліб.

Скажіть, люди добрі, хто б вам кормив даремно сироту? Марія, слава Богу, не

сліпа і не крива. Розженеться — як вітер, земля дуднить. Закричить — на другому

селі чути. Голосок, бодай їй добро було...

Ціле літо пасла на вигоні гуси. Вставала рано з сонцем, брала у пелену шматок

сухого хліба і гнала зграю на річку. Ноженята чорні, порепані, з попідбива- ними

пальцями. Ступає обережно по верстві куряви дороги, після — по росі. Роса

розмочує репини, захо- дить бруд і роз'їдає їх. Чути гострий біль, виступає

чорна густа кров.

Але Марія не зважає на це. Не має часу зважати. Он гуска полізла через бгіж у

чужий город. Біжи, Маріє, скоріше за нею, бо вийде з батогом господар, то

побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на місці. До того на вигоні повно

таких само Марій, Микол, Гнатів. Треба гасати, грати у свинки, колдовку. Треба

потрапити, як і всі, хоч вони ж не Марія — печеричка, курочка підмочена. Дмитро

Чорноокий, злий і крикли- вий хлопчисько, б'ється й прозивається. Марія мов-

чить, часом заплаче і не знає, що вперед, сльози чи носа підтирати. Грають

колдовку, і Дмитро ніколи не візьме Марії «колдувати». Все інших, все не Марію.

Прикро й боляче, інші: «Чекай, чекай! Як скажу мамі — побачиш!..» Марія ж не

каже чекай, чекай. Що з того? Піде над річку, порюмсає — і знову добре. Знов

біжить і верещить. Знову гурт, знов Марія добивається своїх прав. Порепані

ноженята тупотять, голос на друге село чути.

У дев'ять років Марія почала самостійно жити. Пішла у найми до Мартина Заруби.

Господар поряд- ний. Марію мили, чесали, відкормлювали. За це пасла літом

дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти

вовну, клоччя, пряла на мішки вал і мотала клубки.

Марія швидко росла. На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з

хлопцями опускала на очі довгі чорні вії. Дивляться, задивляються, і кожний:

«О, це буде дівка!..»

І з Марії стала — о, дівка! Не скінчилося п'ятнадцять, як почали за нею

оглядатися та стригти очима. На вечірні коло монастиря то один, то другий

підшивається, але вона заб'ється між дівчат — і доберись до неї. Грицько з

Діброви, Аникій Балаба, Гнат Кухарчук... Ах, куди вже тому Гнатові в такому

перебої!.. «Цур тобі, Прудивусе, які в тебе руді вуса»,— підспівували йому.

Низького зросту і на праву ногу все-— два з половиною! два з половиною! —

виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку коліна, нога зігнулася і так

зрослася. Та чи ж він винен, що і йому подобається Марія? А Марія навіть не

помічала його, хіба що дівчата часом натякали.

Мартин Заруба мав дві господарки. У селі й на хуторі. На хуторі господарив сам,

у селі стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марію, але дівчина воліла

хутір від села. І просторо сігівові. Голосом покотиш — і розійдеться по всіх

полях. І менше також скалозубів... Вишкірить оті білі і хі-хі!.. Соромся,

парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть тобі жнива, не до скалозубів...

Спини не маєш часу розігнути. Мартин, знаєте ж?.. Господар. Такі не марнують

часу...

Та що Марії праця? Жне, в'яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті

чорнезні, оті без- донні... Гляне — опалить... А щоки повні, округлі, з

ямочками. Кучері чорним полум'ям горять. Карти- на — невгомонна, співоча

картина.

Вечори хутірські, коли сонце остаточно згасне,лунко стає і, коли співаєш, голос

в'ється і обнімається з зорями. Марія підніме високі груди й виведе- Дзвенить,

дзвенить її моторна, запашна пісня, носить- ся над полями, чайкою в'ється,

розсипається лунами дзвонотонними...

Ех, Маріє! Ех, ти, ти!.. Не все Марія співає. Часом зіпреться щось під горлом,

збереться жаль, і ллються вони — дівочі, рясні й гарячі... Але не тому Марія

плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі

тісно стає, а душа вимагає простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму

набираються. А де ж набратися його Марії? У них голови великі, і Роман знає

навіть, чого гримить і звідки береться веселка... Книг у них... Господи, скільки

у них тих книг! Навезуть нових пісень, гітара бренькає, і пісня тиха така,

несмілива, не Маріїна пісня. Куди їй до Маріїної. Марія не мимрить, а співає.

Роман намуштрував, і, каже, просто соло виходить. Гримить пісня, плаче пісня,

сміється пісня!..

Одної неділі у книгу заслухалася. Товста книга і жалісна. Написали бозна про

якого мурина, якого били. Ах, коли б про своє, про власне розповісти. Коли б

розказати думи свої. Слухає товсту книгу, плаче, витирає мокрі очі і просить ще.

Цікаво ще. Далі хай книга говорить. Книга не скупить слів, досить вкладе- но у

неї смутку.

— Нічого, Романе, не вийде. Можеш Марії не займати. Ганьбу мені наведеш. Не

вводь у гріх сироти,— говорив Романові Мартин. Та говорив дарма.

Марія й не думала дивитись на Романа. Парубків з усіх сіл находило. Посміється,

пожартує, а вийдеш до нього в садок?

А хіба вона знає...

Хто ж тоді знає?

Не знає хто.

Ти кпиш, Маріє.

Ха-ха-ха! Моє не в лад, то я зі своїм назад. Не ходи й не мороч голови. «В мене

миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек!»

Ну ти й чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені...

Марія круть — і зникла. Краще бігти за хмарою, ніж за нею.

У Мартина Заруби десять корів, ялівняк, безрогі. У Мартина шестеро не стаєнних,

а робочих коней. Цілий рік дві наймички ледве вправлялися. На подвір'ї наймити.

На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця,

хміль, буряк жене без гною. Сад розлігся, пасіка гуде. Восени клуні тріщали від

збіжжя. Навколо скирти пшениці та. вівса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи

повні, засіки повні, обори повні. Де ще порожнє місце? Давай його сюди!..

На Другу Пречисту свято й гульня. З'являється гармонія, чарка і славетна

ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув чарчину, очі

полізли рогом, а закуски і душі, і тілові є. Червоніють щічки, ноги легшають і

все підтупують, мов баскі коні. Білявий, стрункий Корній різне на гармонії —

хоч-нехоч, а не моли й не проси, рветься сама присядка і шапка летить

кандибобером з потилиці. Чортів Корній. Вус у нього засівається. Кучер на

двадцять п'ять. Закрутив і має бісом на брови шовкові та карії очі. Марія

витанцьовує, витупує. Дрібно-дрібно снують ноженята. Корній також у Мартина

поденне тягнув, «возив копи, по три копи копаком», як сам хвалився Марії.

Дні, дні, дні... Марія йде, співає, працює, спить. Сниться їй сон. У праці

зраджують руки, очі тратять уважність. Еге-ге, Маріє! Чуй-но, дівчино чорнява,

що то з тобою сталося? Не червоній і не спускай повік.

Спала ти, Маріє, минулої ночі? Добре спала? Чому ти, дівчино, не спала?

Втомилася ж, руки щеміли, у спині стояли кілки... Чого ж ти так довго оберталася

з боку на бік, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила під ясні зорі,

ступала по осінній росі гарячими ногами?

Мовчиш, Маріє?

Променистого вечора те сталося. Марія тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий,

двадцять п'ять сягів. Витягає відро за відром, наливає корита, бо прийде з паші

худоба — треба пійла. Натягнула, поналивала і до хати. Затарабанив з гори

драбинястий віз, і з-за саду виїхав Корній. Біліють зуби на загорілому лиці,

розвівається вітром кучер. Коні прудко розігналися, а він стоячи їде, кашкет

набакир, у руках віжки.

Властиво, Марія не потребує так одразу бігти до хати. їй же треба ще одно відро

води. От, дійсно, була б забула. Загачила відро і пускає униз. Ах, які незграбні

руки. Не витримують, чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їй-богу, вже

під'їхав.

— Тпру! — і віжки натягнулися струнами. Марія пручається з відром.

— Напоїш коні, Маріє?

— Купиш коралі — напою!..

— Ти й сама як коралина.

— Смійся, Матвійку, дам копійку.

— Ех, Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..

— То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.

— Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.

— Ха-ха-хаї

— Ах, ти!.. — плиг — і коло неї. Обхопив, обняв, перегнув через цебрини і впився

в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила

перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.

— Так маєш! — поставив на ноги і сміється. Опритомніла, глянула навколо. Інший

світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.

— Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

Зуби, сині очі і кучер регочуть:

— Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться. А підеш в суботу на вечірню?

— З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

— А все-таки підеш?

— Завше ходила, то й тепер піду. Корній сам напоїв коні.

 

IV

У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пруга, поволі бамкає великий

монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За

селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи.

Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється

золоченого хреста монастирської дзвіниці.

Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!..— далеко й широко хвилюється і розливається навкруги.

По полях, садах ворушиться працьовитий люд і слухає: бамм!.. бамм!.. бамм!..

Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає

у рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв

заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також,

і в її очах миттю з'являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми

очима й русявим кучером.

Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяне не можна кидати.

М'яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму...» Земля

не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо — й тоді на вечірню...

Поволі, широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно.

Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі

будучого хліба.

— Ти, Маріє, так не спіши,— каже Мартин. — Не поспію ж я. Не можна так на

галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.

Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з

боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рівно, як машина, йде, не квапиться,

сипле й сипле. Легкий, ледь помітний вітрець підносить зерна і кладе на ріллю.

Доходять до дороги, повертають назад напорожньо і зачинають новий посів.

А сонце зовсім западає. Ось сповзло до довгої, ніби двосічний меч, хмаринки,

облило її пурпуром і золотом. Марія дивиться на сонце і благає його: «Сонце

любе! Не спіши так, зачекай! Зачепися он там на дубі і посидь, відпочинь...»

На полях западає передвечірня тиша. Голоси стають звучніші. Долиною по куряній

дорозі вертають з піль селяни. Все квапиться до села. Чути пісню, стукіт коліс,

хльоскання батога.

— Добрий вечір, дядьку Мартинеї А Бог на поміч!..— гукають Мартинові здалека. —

Додому, додому час!..

Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.

— Дай-бо здоровля! Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде — і кінець!..

«Ах, корець, корець! — думає Марія.— Коли вже він скінчиться той корець!..»

І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркан- ня. Останній посів скінчився.

Мартин витирає чоло і витрясає решти зерна з мішка. Марія бігає і метушиться.

Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні.

Скорше, скорше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони.

Сідаючи на віз, Мартин зауважив:

— Ти, Маріє, сьогодні ніби до шлюбу квапишся!..

Марія мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома у неї ще тисяча діл, але вона раз-два

й полагодить. Біжить, рве і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найновішій

шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню.

Село не близько. Добра година ходи. Марія не йде, Марія летить. Дзвін вже давно

замовк. Там тих парубків і дівчат. Там їх зібралося. У церкві ченці «Світе

тихий» співають, а навколо церкви під розлоги- ми каштанами моляться веселі люди

на ясні очі й чорні брови.

По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в село до тітки Домахи, а завтра

знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад.

Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освічені.

Марія на всі боки озирається. Увійшла до церкви, купила за копійку свічечку і

сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо

натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. Сяють срібні ризи і усмішка

Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку,

швидко хреститься і розчервоніла вертається назад.

Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. Надто тут

спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці, і, вирвавшись сюди,

полегшено зітхається, і уста шепочуть тріпотливу молитву.

До кінця вечірні не достояла. Яка порядна дівчина достоїть до кінця вечірні? Вже

ж відмолилася, вже ж відхрестилася. На криласах перегукуються ірмоса- ми, і

Марія не може далі. Он стоїть Корнієва сусідка Палажка. Марія кивнула їй, і

обидві вийшли.

На сходах Корній. Сходи піднімаються і опускають- ся. Камінь розхвилювався,

стіни не встоять на місці. Марія квапиться у тінь, бо тут зрадливий ліхтар

видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода.

Корній без шапки. Тримає її в руці.

— Вже помолилася?..

— Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш... Навіть, мабуть, лоба не

перехрестив.

— Сто разів охрестав. Двічі у церкві був. Йшов утретє. Обганяв усі закутки, усі

сади, усі перелази обдивився...

— А це ж чого так розгонився?

— Чого й чого. Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?

— А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?

— Вже не треба...

— Ха-ха-ха!..

Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у

вухах «Світе тихий», шелест спадаючого сухого листка...

— Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували

тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася, чи що?..

— Мовчи, Палажко. Йдім так тихо і слухаймо. Слухай, як гарно у церкві

виспівують. Чуєш?

Йдуть рівно, поволі. З'являється з туману завіса, згортається, розгортається,

виринають сходи, ступа- ють на них, підносяться вище й вище, спів лагідний,

зоряний... Ідуть, ідуть, ідуть...

Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають ліхтарі, чути

гармидер, сміхи. Марію проводить Корній. Обняв її за стан, і вона мовчить.

Йдуть, як дорослі, як старі. Йдуть і розважають. Корній оповідає, що про Марію в

селі говорять. Цікаво. Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись.

Марія тихо хіхікає. Смішно.

— Ех, як піймаю того вишкварка...

— То що?

— Побачиш... Попадеться він у мої лапи...

— Ну й ти, Корнію, сердитий.

— Переб'ю ребра і другу ногу вирву. Хай не лізе...

Марія хіхотить. Приємно. Дійшли до зарослих ряскою і засипаних опадаючим листом

копанок. Тут мочать коноплі, і геть яром чути конопляний запах. Стежки Марії й

Корнієві розходяться. Ось і перелаз, гайок, де весною соловейкові тьохи

розливаються, а тепер спадає останній лист, тепер тиша, тепер вітер легко гойдає

верхи струнких осичок і розчесаних берізок.

Зупиняються і стоять. Рука Маріїна в розпеченій Корнієвій долоні. Марія схилила

голову. Корній каже, що заберуть його «в москалі». Він рекрут, і прийняли в

матроси. Сім років служби...

Краще б він того не казав. Марія не може стояти. Пригорнув її, і заянчали в

поцілунку. Марія зів'яла, і ноги відмовлялися тримати.

— Підеш і забудеш...

— Забуду? Хай грім уб'є мене, коли забуду. Люблю тебе, Маріє... Чуєш?

Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що

це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній... І не соромиться, і язик вільно

йому повернувся.

Марія чує у серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати,

здригнулася, і сльози рясно, рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне,

цілує мокрі очі, уста і щоки.

— Любий мій! Любий мій! — палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною

в'ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй —

йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися... Чому,

Боже мій, буває така коротка ніч?

 

V

Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали

капусти. Корнія забрали у матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала

безліч дівочих сліз. Плакали карі очі, марніли з жалю загорілі рожеві щічки.

Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому місці, де стояла променистого

вечора, і виглядає драбиняка. Не стій, дівчино, й не виглядай. Не зведеш на

землю сонця і не здвигнеш гори. Заглядала не раз у глибокий колодязь — чи не

знайти там рятунку? Ні, Маріє. Ні. Не там рятунок.

Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їx три брати.

Працьовиті всі і розумні. Середній минулої весни відділився на хуторі, Гнат

лишився зі старшим, Михайлом, і його жінкою Одаркою. Весною цегляну хату

заложили, мурували, барвили кути й комин, стріху бляшану дали і розма- лювали на

зелено. Дивишся й радієш.

Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку. Сам мурував з

мулярами, сам вікна, двері, лавиці поробив і помалював їх гнідою барвою.

Коні у Кухарчуків — на цілий куток коні. Випасені, шиї гнуть, як біжать — земля

гуде. Всі знали, що як тільки хату скінчать, то Гнат ожениться. Ніяково у старій

хаті робити весілля. І хоч Гнат не який там красунь, але дівчата бігали за ним

тичбою. Але він не туди дивився. Піде на вечірню і весь час стереже за Марією.

Вертається Марія з вечірні, Гнат уже чекає її чи то біля копанок, чи коло

перелазу.

Марія гляне, «добривечір» — і далі.

— Чого, Маріє, так квапишся?

— Хіба заборонено?

— Ну, ні... Але... Та постій же.

— За постій гроші платять.

А ось Гнат їй тут дещо приніс. Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукорки

дорогі, чоколядові в олов'яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукорки. А

все в хусточку батистову зав'язане.

— Візьми...— простягує Гнат пакуночок і дивиться на Марію.

Ні, вона цукорків не любить.

То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.

Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не

купуй, Гнате.

Те «Гнате» — це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м'ягчає. Гнат

обіцяє, що більше не купуватиме цукорків.

Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралі. Сам ходив до міста, довго вибирав

і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.

Зобачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія

ж не може взяти тих коралів, їй-бо, не може. Ай, Гнате! І не проси, і не моли.

Всі будуть знати, сміятимуться.

— Хіба що цей гай і цей перелаз знатиме, — каже він з жалем.

— Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?

— Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну ж, для кого

купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, підказує думка. У неї такі

очі й такі брови... Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй її за них. Ну й

купив...

— Дивний ти...

— І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісні, а я послухав, і більше

нічого не бажаю собі...

Марія заспіває йому пісні. Чому б не заспівати. Піднімає груди — і «Летить галка

через балку» виво- дить.

Гнат слухає.

— Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страш- но за твою таку красу. Тобі

треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні...

Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня!

— Не говори так,— сердиться Марія.— Втечу — і не побачиш більше. Чого ти хочеш?

— Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лиш дивитися, й більше нічого.

— А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.

— Добре, що хоч так казали. Добре, коли що- небудь кажуть. Гірше, коли мовчать.

Непомітно передає коралі. Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися

з ними.

— Ой Гнатеї Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу...

Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею

шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою

за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися.

Свариться на нього, а він стоїть собі, дивиться і сумно посміхається.

Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну що з тією хусткою? Ну куди

її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї

дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:

— Їй-богу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..

А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка»,— думає.

— Ну й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?

— Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти,— спокійно говорить.

— Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не

можу! Чого ти від мене хочеш?

— Нічого, Маріє, — посміхається.

Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз, щоки однаково

горять. Серце чітко й свавільно б'ється. «Боже мій, Боже мій! Коли б'він хоч

листа написав. Хоч би одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!»

— Що з тобою? — питає Домаха.

— Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не

стань,— він, він і він... Домаха хитає головою.

— А господар він, чуєш, добрий. Через плач з Марії рветься:

— Господар, господар! Вам лиш господар!..

— А що ж, дитино, більше? Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще у

нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми — найми. Ні? А Мартин ото на

днях і каже: трапиться порядний господар — дві десятини відкрою. Заслужила,

запрацювала.

— Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!

Домаха думає: «Корнія? Зуби в нього і кучер нічого. Але це і все. Хатина одна

мало не на вигоні. До того він матрос. Ти ще не знаєш, що то таке матрос. Де

тільки не бува, куди не їздить. Сім літ... Отак— тьху! — і забув. Подумай, що

може статися».

Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що

думає. Думає, і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.

 

VI

Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:

— Гнате. Як ти собі хоч, а Марія тобі не пара. Гнат робить з обрізка коси

бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий, не

тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить.

— Он Юхимова Ганна, — продовжує Одарка,— дві десятини поля, п'ять соток, пару

волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини

вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті... Не бачив?

Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:

Воли та корови часом поздихають, Біле личко, чорні брови (перерва):, повік не

злиняють.

Намилив, і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає

монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні

брови, взяв коровами — і тепер он господар на всю губу, про веприка, який вже

так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло

приїхав від олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сани на

трісочки рознесли, а коні ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».

Гнат мовчить і голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоці — добре. Набрав

кварту води, нахилився над цебриком і доладно вимився. Після до лампадки поліз,

вмочив у оливу пальці і намастив волосся. Розчесане, блищить і відливає золотом.

Подивився у кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою і все завершив

чортівськи звабливою усмішкою.

Через кілька хвилин Одарка лиш провела попід вікнами його спину. Подався на

вечірню.

Зима, морози і сніги. Часом і метелиці заводили свої викрути. Скоро минає

Пилипівка. Загостить і загуляє Різдво. Дядьки чавитимуть «шкалики», парубки

гулятимуть з дівчатами, тягатимуть на Водохрещі «колодку». Тут «колодку» на

Водохрещі виправляють. Деінде — на масляну. Парубки — кожний «півока» в кишеню,

заломив вовнянку і пішов... Вертаючись з вечірні. Марійка вже не так цуралася

Гната. Йшли поруч і більше мовчали. Він мучився над тим, що має сказати, вона —

щоб часом не заговорив.

Принаймні хай мовчить. Запитав про здоровля, чи все помолотили,, скільки Мартин

продав яблук. Нарешті, після снігу і морозу, нагадав про найвдячнішу розмову.

Колодка ж... Треба умовитися, зробити запас...

— А де ж справлятимеш колодку, Маріє?..

— Не знаю,— відтяла і закопилила губу.

— На вашому кутку буде у Трихона. Будуть гарні музики, хата велика, є де

потанцювати.

— Хм... Що там мені по вашому кутку.

— Чого ж... Прийди до нас.

— А ти б ще чого хотів? Може, скажеш, щоб прибігла до тебе, до самої хати? Щоб

прийшла і сказала: Одарко, а візьми костура та вижени мене з хати. Вже й так по

цілому кутку плеще язиком: наймичка, задрипанка, очарувала парубка... Не спить,

не їсть, ганяє, як скажений... Бідненький! А скажи-но, хто то тебе так очарував?

Мовчиш, мені й не скажеш!

Гнат усміхався своєю усмішкою і мовчав. Марія поночі не бачить тієї усмішки, але

виразно уявляє її.

— Мовчиш, очарований? Хоч би сказав що. Нащо в'яжешся з обдрипаною наймичкою?

Гнат уголос міркує:

— Ось прийду, і Одарка дістане.

— О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурів? Чи тільки починаєш? Як наробиш там

якого лиха, й на очі не показуйся. Ще скаже — намовила, підбиваю на сварку. О,

то вже ні. Ані не подумай.

Від перелазу Гнат має повертати назад. На прощан- ня взяв її руку і трішки

задержав її довше, ніж було треба. Марія намагається швидко визволити руку...

— Ну ти й чавиш! Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..

Гнат пускає руку.

— Ех, Маріє, Маріє! — вирвалося з його уст глибо- ке й болюче. Круто повернувся

і швидко пошкутильгав у долину. Марія здивована. Що сталося? Хотіла навіть

гукнути, та не послухались уста й язик. Ні. Він зупиниться, принаймні

оглянеться... Вузенька, глибока в снігу стежечка. Погойдується чорна постать,

меншає, зникає, зникла. Не зупинився й не оглянувся

 

MWE2MWYw