СТАТТІ
Легенда про бузину

Жив старий-престарий чоловік. Жив самітньо. Мав тільки одного-єдиного сусіда – бузька на стрісі своєї хати, який жив зі своєю бузьчихою. Вони виводили троє бузьченят і вчили їх літати. Одного разу молоде маля, не розрахувавши своїх ще слабких сил, упало в глибоку прірву, зламало ніжку й крило пошкодило. Бачив те нещастя старий чоловік. Підібрав зраненого птаха і приніс його додому. Місяць виходжував його, а коли ніжка і крило зовсім зажили, виніс на двір й відпустив до пташиної родини, яка вітала його радісним клекотінням¼

Восени полетіли  бузьки у далекий вирій. Минула зима. А коли з-за гір повіяли теплі весняні вітри, повернулися знову до хатини старого. І кожен з них приніс у дзьобі по зернині. Поклали те насіння на долоню старому, і зрозумів він, що не прості то зернятка, а чарівні.

Зернину, що приніс бузько, посадив старий біля своєї хати, а ту, що принесла бузьчиха – над кручею, щодня поливав саджанці водою з джерела. І зросли з них небачені досі кущі. Зацвіли в травневу пору пахучими квітами. Бузьків кущ – фіолетовими кетягами, а бузьчишин – білими, схожими на парасольки, суцвіттями. Тоді й назвав вдячний чоловік бузьків кущ – бузком, а бузьчишин – бузиною. Бузок веселив зір своїм цвітом, а бузина дарувала старому цілющі ліки від багатьох хвороб.

Волошки

Немов маленькі шматочки небесної блакиті, впали на землю й розсіялися по полю – так цвітуть волошки. Краса їх неголосна, але глибокий блакитний колір, такий, що й очима не вбереш, завжди зупиняє людський погляд, звеселяє душу. З волошок дівчата залюбки плели собі вінки до свята, й на щодень, вишивали на рушниках, настоєм волошкового цвіту лікували хвороби очей.

Легенда розповідає, звідки взялася ця квітка. Жив в одному поліському селі хлопець Василь: ставний, високий парубок з блакитними очима. Якось він ішов полем, і побачив у житі гарну дівчину.

Сподобалася красуня Василеві, і погодився він піти з нею житами до далекого її села, не знаючи, що то була не дівчина, а русалка. День ідуть вони полем, два, а села все не видно: “Еге, – думає собі хлопець, – щось тут не так.’’ Тай став уважніше придивлятися до своєї супутниці. Побачив легку її ходу, від якої й трава не вгинається, бездонні очі, що міняють колір щохвилини і здогадався, хто вона. Кинувся тікати, та заплутався у житі, і впав знесилений. Тут русалка і підбігла: “Не пущу, – кричить. Залишайся тут зі мною!”. І стала замість Василя блакитна квітка волошка, яку ще й васильком називають.

Звідки з’явились підсніжники?

Появилися вони давно. Ще коли мороз лютуючи розмальовував вікна, з’явилась дівчина, дивовижно красива. На її кучерявому волоссі виднівся вінок із квітів .а сама вона була вдягнена у світло-зелену сукню, й тримала у руках синичку, яка замерзла від холоду.

Мороз побачивши красуню, перестав заморожувати усе в лісі. Запитавши її ім’я почув у відповідь: – Весна. Морозу так багато розповідали про дівчину-красуню, але коли побачила це люта зима, сипнула снігом.

Весна почала відступати :

– Ні, залишся. Я захищу тебе! – сказав Мороз.

– Ні, ще не час, – відповіла Весна.

Дівчина розтопила морозове серце. Їхні сльози падали на землю і з-під снігу виростали чудові квіти, – підсніжники, які так схожі на сльози.

Калина і Любомир

Було це ще у ті часи, коли на землі панувало вічнозелене літо. Люди тоді вміли розмовляти з природою: трави напували своєю цілющою силою хворих, звідусюди приносив на дужих крилах вісті, птахи завчасно сповіщали про ворожі наступи. Варто було лише прислухатися, і можна вловити розмірене дихання дерева, веселу балаканину річки із гаєм або ж почути, про що у хащах розмовляють тварини.

Жила тоді на околиці мальовничого села красива дівчина на ім’я Килина. Любив її парубок – Любомиром звали. І здавалося їм, що цілого цвіту замало для їхнього щирого кохання, що поривалось за обрій, на крилах несло душу до неба. Був у них давній звичай: кожного дня на заході сонця зустрічалися вони під старим дубом і стежили за багряними промінчиками сонця. Жодного разу ще не було порушено традицію, хай навіть грім і блискавка лютують, а вони знали, що надвечір стрінуть одне одного. Не ішла, а летіла на крилах Килина до свого милого, знала, що він пригорне, зігріє натомлене серце.

Та якось прийшла – а Любомира нема. Серце зойкнуло, занепокоїлось. Звернулась дівчина до заповітного дуба : “Чи не бачив коханого?”. Заворушилось дерево, пробудилось, глянуло на Килину й скрипучим голосом промовило: “Нема твого Любомира більше. Заманила його хитра русалка до річкових глибин. Бачив я, наказував спинитись, та не слухала, вража душа!…” і на цьому замовк.

Ніби голкою прошпилив  хтось серце Килини. Понеслась до річки з плачем , , хотіла було вже втопитися. Але зупинила її верба своїм цупким гіллям. “Стій! – сказала. Я бачила, що трапилось. Серце мені крається від того, що велике кохання на шматки порвати хочуть. Не дам ні тобі, ні йому загинути!”. Із цими словами випустило дерево Килину. А вона більше й не думала бігти: ноги не слухались, в голові, як Любомира звільнити. “Слухай, – сказала верба пошепки. – Підеш вночі полем до Синьої галявини, що за лісом. Зірвати тобі треба три квітки деревію, п’ять ромашок, дві гілочки шипшини, і обов’язково щоб з шипами!, і якнайбільше любистку. Перев’яжи все червоною стрічкою, а посередині поклади запалену свічку і на сході сонця, прийдеш і вкинеш квіти у воду”.

Так і зробила Килина. Страшно було йти лісом, проте кохання відганяло злих духів, а надія освітлювала дорогу. Віднайшла дівчина квіти, прийшла до берега, перехрестилась і опустила вінок у воду. Він зник у чорній безодні. Аж раптом повітря прорізав болісний стогін. З річки вибіг Любомир і обоє кинулись бігти. Ще довго вони не спинялися. Дівчина краєм ока помітила, як із піни річкової виринула русалка, яка просвічувалась в промінчиках світанковоо сонця, така вона була бліда. Русалка ревла і збивала руками хвилі на воді. “Покинув, утік!” – кричала вона. Побачивши сонце, що краєчком торкалось горизонту. Обпекло воно холодну русалчину душу і згинула нечиста сила, розтанула в повітрі…

Любомир розповів Килині, що сталося. “Кохана, мила моя, життя моє! Дякую, визволила ти мене із цупких обійм підводної. Як побачила вона букет, підпливла ближче і вкололася гілочкою шипшини. А свічка так налякала її що довелось на поверхню плисти. Я запримітив любисток й згадав, що ти мене на землі чекаєш, ромашки нагадали мені мою тендітну кохану, а деревій наповнив силою і я відчув мужність у серці. Поплив чимдуж до поверхні, а русалка не пускає, руки-ноги тримала. Тоді взяв я стрічку червону і зв’язав їй руки. Тож тепер ми з тобою разом навіки!”.

ФІТОЧАЙ "ВІТАМІННА ПОЛЯНА"

Склад: плоди горобини червоної, глоду, груші, яблука, шкірка шипшини, винограду, гібіскус.

Вжити до 22.0б.2017р.

Термін придатності: 24 місяці

Маса нетто: 150г ±9%.

Лікузально-профілактнчннй засіб, вітамінний, загальнозміцнюючпй та імуностимулюючий.

Спосіб приготування: 1 столову ложку збору залити окропом (200 мл) Настоювати 7-12 хв. Цукор або мед додавати за смаком.

ТУ У 15.8-2754817623-001-2003

Купити

ФІТОЧАЙ "ГІРСЬКОЛИЖНИЙ"

Високовітамінний, тонізуючий, імуностимулюючий засіб.

Склад: плоди кизилу, калини, горобини червоної, глоду, чорниці, брусниці, шкірка шипшини, квіти каркаде, малина.

Вжити до 22.06.2017 р.

Термін придатності: 24 місяці

Маса нетто: 150г ±9%.

Спосіб приготування: 1 столову ложку збору залити окропом (200 мл) Настоювати 7-12 хв. Цукор або мед додавати за смаком

ТУ У 15.8-2754817623-001-2003

КУПИТИ

Какие травы можно самому найти и как их заваривать?

У нас есть возможность собирать так - называемые «дары лесов» - лекарственные травы , ягоды , грибы. Заготавливая это для домашнего потребления .

Чай состоит из смеси трав , собранных в горах , в разное время. На какой-то конкретный лечебный эффект не следует ожидать , чем мы не фитотерапевты , чтобы проводить лечение .Смесь трав состоит из :

ПЕРВОЦВЕТ , разных видов ( местное название - Божьи пальчики ) . Собирается в начале мая , на солнечных склонах . Один из его видов называется « долинный » , но в долинах его почти что нет - растет низких высотах . Растение редкое , поэтому сбор ограничен. Побеги малины, ежевики , черной смородины (20- 30см ) собраны в начале весны , когда появились маленькие листочки , и в них больше сока ( лечебными также листья этих растений).

Цвет и листья брусники ( местное название - Гогодзы ) , по моему мнению , является более ценным чем ягода. Собирается до и в период цветения - конец мая , начало июня. Данное растение собирают и относительно трудно доступной местности. Цвет и листья черники ( местное название - черника ) : все аналогично брусники , только цветет чуть раньше. Цвет БОЯРЫШНИКА ( местное название - кашица ) . Цветет в начале июня , лечебные и плоды , которые собирают в сентябре. Цвет клевер хорошо собирать на заброшенных лугах в июне. Тимьян собирают в период цветения на низменных равнинах в конце июня. Различные виды М"яти можно собирать достаточно длительный период но лучше в начале июня. Королевой лекарственных трав я считаю арники . В ней лечебное все , но растение редкая поэтому уборку очень ограничено. Цветет она : конец июня , июль. Липа в долинах цветет до середины июля и является редким деревом в горах . Цвет душицы собирают вблизи рек на кам " кремнистых почве , в течение июля. Листья Иван - Чая собирают в период цветения в июле- августе , а растет ИВАН - ЧАЙ на вырубках , пожарищах , на кам " кремнистых почве . ДЕРЕВИЙ , ДУШИЦА , ЗВЕРОБОЙ растут на горных склонах среди трав и збиають их в период цветения в июле. В небольшом количестве можно собирать цвет жасмина , лепестки РОЗЫ , РУМЯНОК . Эти растения собирают вблизи заброшенного жилья , которого в горах , к сожалению , немало.

Как видно , с описано выше , никаких необычных растений в состав чая не входит. Часто заказывают какую-то одно растение , потому что вы слышали о ее лечебные свойства . Собрав букетик трав и затратив определенные усилия люди удивлены что , это все высушив , с этого примерно на одну заварку.

Сбор процесс является трудоемкий , требует определенных знаний , настойчивости , выносливости. Еще следует отметить , что травы в большинстве растут на лугах и среди камней , а там водятся змеи , на растениях бывать пчелы , осы , легко пораниться в малинниках и ежевельника : следовательно , это занятие не для слабых .

В целом чай из трав собранных в горах стоит затраченных усилий, и это подтверждает спрос на него.

Способ заваривания :

2-3 столовые ложки смеси трав , залить одним литром горячей кип " кипяченой воды , накрыть . Настаивать не менее часа (можно оставить на ночь). Перед употреблением процедить через ситечко , подогреть. Летом употреблять как холодный тонизирующий напиток , зимой - как горячий чай .

Легенда про Галку

У прекрасному гірському краю жила гарна дівчина. Звали її Доброслава. Всі люди дуже любили її за вроду й добре серце.

У Доброслави був надзвичайний дар, зцілювати людей, допомагати їм мудрою порадою у важких життєвих обставинах. А ще Доброслава мала гарне довге волосся, яке сяяло під промінням сонця, й здавалось золотим. Воно ніби випромінювало енергію любові й милосердя.

Одного разу мандрівники-прочани, які йшли до святих місць, розповіли Доброславі, що в хатині, на краю села, помирає самітня бабуся й немає кому їй допомогти і зарадити. Швиденько зібралась, Доброслава, взяла з собою свячену воду, торбинку з цілющими травами і попрямувала до хворої.

У холодній нетопленій хаті, на ослоні лежала бабуся й тихенько стогнала. Її бліде обличчя й уривчасте дихання свідчило про важку хворобу й жахливий кінець.

Доброслава, запалила лампу, вклякла перед образами на коліна і щиро помолилась. Бабуся випила із рук Доброслави настій цілющого зілля полегшено зітхнула і заснула спокійним сном. Груди її дихали вільно, Доброслава хотіла накрити стареньку вовняною ковдрою й від несподіванки відсахнулась: на грудях у старенької лежала огидна рапата жаба. Доброслава зрозуміла в чому причина бабусиної хвороби. Це злий Чугайстер перекинувшись у жабу, душив, не давав дихати, стискав її серце. Швидко накинувши на потвору якесь шмаття Доброслава понесла страшну знахідку у ліс, де за чутками, серед багна була нора злого Чугайстра.

“Ну нарешті я дома!” – прокварчала жаба і вмить перетворилась на Чугайстра, злого володаря Чорного лісу. Його постать була зловісною: згорблений, з руками як гіляки, довгим носом, вузькими, ніби щілини, очами. Рот Чугайстра був схожий на дупло, – напіввідкритий і порожній.

Я хочу подякувати тобі за те, що ти допомогла повернутись додому – затрубів Чугайстер.

Доброслава заніміла. Вона звикла спілкуватись з добрими людьми, а тут чаклун, який володіє силою зла. Чим більше його зло, тим більша сила.

А Чугайстер продовждував: “Будеш мені за жінку, я зроблю тебе багатою і щасливою. Я знаю де є чимало золота й коштовностей, сховані розбійниками. Я примушу всю лісову нечисть служити тобі. А якщо ні то¼”

Доброслава наче і не чула тих погроз. Вона щиро молилась, зносячи руки до неба. Дівчина благала у Бога порятунку. Як тут зарадиш ?. пройти через хащі, якими Чугайстер обклав своє обійстя було неможливо.

Раптом сталось диво. Дівчина перетворилась на білу голубку. Її білосніжне пір’я на тлі чорних чагарників не могло залишитись непоміченим. Чугайстер швидко дістав її своєю величезною сухою рукою, наче грушку з дерева.

Сильно і дуже тривожно билось серце у спійманої голубки, але вона не полишала думки про повернення до рідного села.

Хоча Чугайстер поклав до ніг Доброслави коштовності, дівчина залишилась сумною і весь час плакала. Доброслава вирішила перехитрити злого чарівника. Вона наказала йому перетворити її на чорну Галку, щоб не дуже відрізнятись у його похмурому царстві. Чугайстер з радістю погодився. Він зрадів коли побачив птицю Галку, на голівці у неї як спогад про розкішне волосся, красувалась маленька золота корона.

Доброслава стала непомітною серед хащів, Чорного лісу й змогла легко подолати перешкоди і повернутись додому. Але серед людей, Доброслава так і залишилась у подобі Галки.

На пам’ять про неї, край, де жила Доброслава, зветься Галичина, де на гербі, та сама Галка - Доброслава. Як пам’ять про добре серце і ласкаві руки дівчини.

 

Легенда про Горицвіт Весняний

У затінку крислатого дуба відпочивав юнак. Поруч – довгий лук, спис і сагайдак із стрілами. Неподалік у траві, біля впольованої сарни, лежали вірні мисливські пси – теж відпочивали.

В цей час, якраз проходила золотоволоса Афродіта, богиня кохання. Побачила Афродіта юнака і застигла вражена: такого красеня вона ще не бачила, навіть серед богів-олімпійців. І світлочола богиня, яка звикла дарувати іншим трепетну квітку кохання, цього разу закохалася сама. Її обранця звали Адонісом, він був сином кіпрського царя.

Відтоді Афродіта майже не розлучалася з Адонісом. Цілими днями бродили вони квітучими долинами й горами Кіпру, полювали на зайців і сарн, вистежували полохливих оленів. Афродіта навіть перестала навідуватись на Олімп – світле житло всемогутніх богів. Коли зрідка вони, ненадовго, розлучалися, богиня просила Адоніса берегти себе і не полювати на злих ведмедів, левів і диких кабанів, щоб не сталося лиха. Та одного разу, коли Афродіти не було поруч, Адонісові собаки напрапили на величезного вепра. Запальний мисливець із списом у руках кинувся наздоганяти звіра. Сталась біда: розлючений вепр несподівано накинувся на мисливця і великими іклами смертельно поранив Адоніса.

У невимовній скорботі пішла Афродіта в гори шукати тіло свого коханого. Довго й невтішно ридала вона над загиблим. І печаль її була такою великою, що перетворила Адонісову кров на квіти. Так назавжди збереглась пам’ять про прекрасного юнака.

Повелитель богів всемогутній Зевс зжалився над богинею кохання. Він наказав Аїдові – цареві підземного царства мертвих – щороку відпускати Адоніса на землю. Відтоді, пів року Адоніс лишається в похмурому царстві тіней, а пів року живе на землі з Афродітою. І кожного разу, коли він повертається на землю, гріє тепле сонечко, розквітають дерева, розвиваються квіти. І найяскравіше променіє на ранньому святі природи квітка адоніс – сонцесяйне горицвіт.

Отже, за легендою, квітка горицвіту народилась від великого кохання. Мабуть тому вона й стала ліками для хворого серця. Також його використовують як заспокійливий засіб при кашлі, коклюші, щоб втамувати біль, при ревматичних болях у суглобах та м’язах. Горицвіт застосовують також для лікування туберкульозі легень, жовтусі, тифі, грипі й скарлатині, а у вигляді присипок – при пораненнях.

Гжеож і Мар’яна

Коли я заходжу у сосновий ліс, мене захоплює його краса і велич. Немов велетні оточують мене – стає тривожно, але пісня вітру, який витанцьовує поміж верхівок дерев, заспокоює. Саме у той час я сідаю під деревцем в оточенні смачних ягід чорниці і, насолоджуючись їх смаком, згадую стару цікаву легенду-оповідь.

Давним-давно, коли мого селища ще не було, а на його місці були численні болота, серед широких плантацій лісів, пролягала вузенька дорога, яка сполучала панства польських шляхтичів.

Один із панів мав гарного і привітного сина. Гжегож підростав і батько хотів, аби він одружився на панянці й примножував їхнє багатство. Та як не намагався батько схилити сина до справ, у нього нічого не виходило.

У пана серед прислужниць була сільська дівчина, звали її Мар’яна, вона була красунею, мала золоті руки і щире серце, Гжегож закохався в неї.

Лютував розлючений пан, але це не допомагало. Хотів було вбити дівчину, та єдиний син грозився, що і сам без неї загине. Журився пан, бо любив сина. Тоді він, за порадою звернувся до ворожки. Та довго вагалась, не хотіла брати гріх на душу. Вона приготувала зілля, із зібраних трав і віддала. Пан приказав дати випити Мар’яні страшне вариво. Чекав пан, що дівчина загине, але вона лише втратила зір від еліксиру.

Якось теплого літнього дня, повертався господар із іншого панства радісний й спокійний. Сина він відіслав у справах до міста, а Мар’яну, тим часом, відвів до боліт і залишив її там. Він надіявся, що сліпа дівчина стане поживою хижакам.

Повернувся панич додому, а Мар’яни немає. Корив батька, та той клявся, що не знає куди вона поділась.

Мар’яна сиділа під сосною, вона зачаровано, слухала симфонію лісу. як шуміли дерева, співали пташки,скрипіла стара сосниця…

Дівчина спокійно чекала смерті… та щось майнуло у її голівці: “Ні! Так не можна!” Мар’яна, ніби розуміла про що шуміли величаві дерева і вони зверталися до, неї. Вона розуміла, що вони підбадьорюють її, закликаючи жити!

Дівчина встала збирала ягоди й із насолодою їла їх. Вона не боялась нічого – ліс став їй домівкою. Жоден звір не посмів наблизитися до дівчини – так наказували сосни.

Згодом Мар’яна зрозуміла, що її зір повертається. Цілюща сила чорниці вилікувала навіяну хворобу. Дівчина все більше раділа кожному дню життя в лісі і все щирішими була її вдячність чорниці, які стали і їжею, і ліками. Мар’яна жила і насолоджувалась, і вірила.

Прийшла осінь. Дівчина не хотіла йти з лісу, до жорстоких людей, де б стала служницею. Та надворі ставало все холодніше. Хоча дівчина сильно мерзнула, вона не посміла спалити, жодної гілочки. а сховалась серед сосен, вмостившись лягла перепочити.

Гжегош і не думав забувати кохану, він сумував за нею щосекунди. Частенько блукав лісом, а під вечір сидів на вулиці в задумі слухав “природний оркестр”

Він вийшов на вулицю і відчув холод, пролітав сніжок. Раптом, щось хвилююче з’явилось навколо: у деревах, вітрові, хмаринках, у серці юнака.

Гжегож прислухався і у шумі дерев почув голос Мар’яни, слабкий і ніжний. Хлопець поспішив за голосом, а вітер допомагав йому, підштовхуючи вперед. Голос сосен вів хлопця. Він не зупинявся і, нарешті, побачив дівчину.Вона була зовсім холодною: очі міцно зімкнуті, а уста усміхалися. Гжегож підхопив свій скарб, і міцно притиснув кохану в обіймах, щоб зігріти її. Дівчина була слабкою, але дихала.

Обоє повернулися додому. Приголомшений, пан нічого не міг вдіяти й поїхав у місто, а Мар’яна і Гжегош залишилися. Серед наймогутніших стін у світі – гарних сосен.

Мар’яна щороку, ходила до лісу, і збирала ягоди чорниці, що повернули їй зір.

Чаклун-Трава

Одного разу я дуже захворіла. Хвороба була якась незрозуміла – нічого не боліло, але встати з ліжка не вистачало сил.Очима пливли білі метелики, все навкруги на мить темніло в очах десь під ребрами віяло холодом і я знесилено падала на вишиті подушки. Я дивилась на білу стелю, на візерунки килима й думала, що вмираю, але заклопотана цими невеселими думками, непомітно заснула. Снилась мені дивна бабуся, трохи понівечена роками, але жвава, з блискучими синіми очами, як у мого батька. Бабуся таємниче посміхалась, й щось шепотіла беззубим ротом. Я зрозуміла тільки два слова “стара верба”. Хоч сон і здався мені незвичайним, я про нього нікому не розказували, повністю занурена у свою хворобу. Але наступної ночі бабця прийшла знову, була вже не така лагідна, погрожувала мені кривою клюкою, та казала, що треба за розум братися, та згадати Мотрю й стару вербу. Відчуття було таке, що Мотря ця – абсолютно реальна, я думала, що вона вдарить мені поміж очей своєю клюкою. Після сну на мене нахлинули невеселі думки про те, що відпустка закінчується. Лікарі мовчать, працювати не можу, й перебуваю в розпачі щодо подальшої долі. Під-час думок посеред ночі до мене зазирнув батько:

– Пізно вже Оксаночко, чому світло не гасиш? Спи.

– Тату, ти не знаєш хто така Мотря, й стара верба?

Батько різко зблід й не сів, а впав на край ліжку.

– Від кого ти почула про Мотрю?

– Вона мені наснилася, уже другу ніч приходить, клюкою чорною погрожує, й несе такі нісенітниці. Я б всього не переповіла. Можливо, це від хвороби?

– Старий я бовдур, як я міг забути, де була моя голова?

– Що трапилось, тату, – злякалась я такої неочікуваної реакції.

– Пробач доню, мало тебе у могилу не запроторив своєю впертістю, – батько мало не плакав, – ну хіба я знав?

– Та розкажіть ж мені що таке!

– Не тільки розкажу, завтра ми вирушаємо в подорож, збирайся.

– Тату я ледве до туалету повзаю, яка подорож?

– не бійся, на цю мандрівку в тебе сил вистачить, обіцяю, не будь я син старої чаклунки.

Бач доню, є в нашій сім’ї стара легенда, мені її моя бабуся розповідала, а їй її бабуся. Скільки цій байці років ніхто не знає, але це не дуже вже й байка, виявляється.

Добралась до тебе наша легендарна Мотря. Попереджала мене бабуся, та хто її слухав. От що дочко, слухай уважно, бо від того, що ти зрозумієш з моєї розповіді, складеться твоя подальша доля. Гадаю для тебе не секрет, що майже всі жінки нашого роду зналися на травах, але деякі з них, з невідомих причин, робилися справжніми чаклунками. Відбувалось це у досить дивний спосіб. В різдвяну ніч приходила, до обраної старенька бабуся, та віддавала наказ: “В ніч на Івана Купала, підеш до старої верби, яку спалила блискавка, зробиш курінь, та проведеш в ньому три дні!” звучало це, як наказ, деякі з молодиць пробували не слухатись, але “бабця” своє діло знала, якщо жінка була вперта, наказу не слухала й не погоджувалась – починались в неї труднощі. Спочатку невеличкі, то посуд поб’ється, то сіно згорить в дощ, крупа попріє, дідки малі серед літа захворіють… зазвичай і цього вистачало, казала мені прабабця Марія, але одного разу, натрапила стара Мотря, як то кажуть “коса на камінь”. Не хотіла бабця моя Катерина, бути чаклункою, а зібралась їхати в місто, вивчитись на вчительку ,бо була дуже вже розумна.. Та в той день, коли за нею приїхала бричка, щоб до городу їхати, в їхній хаті стріха з очерету невідомо з яких причин загорілась, ледве всім село загасили. Наковталася Катерина диму, два тижні прохворіла, та й здалася на волю Мотрину. Пішла до старої верби, примостилась від дощу, та сиділа там сама-самісінька три дні. Що там відбувалось ніхто не знає, вона ніколи не розповідала, але прийшла Катруся з сивою косою, а наступного дня знайшла в себе під подушкою чаклун-траву. Заварила зілля й випила. З тих пір почала лікувати всіх хто до неї в хату заходив. Кому порадить, кому трави заварить, а кого в себе на декілька днів, а той тижнів затримає, доки не вилікує. Слава про неї летіла далеко за наш Сухий хутір, звідки тільки до неї не їхали. А одного разу вилікувала вона панича знатного, той її покохав, кликав до себе у Варшаву, чи Краків, не пам’ятаю вже точно, хотів навіть одружитися, але вона йому відмовила. Вийшла за нашого, діда Степана і зразу лікувати перестала. По трави ходила, могла від застуди, або від болі в кістках допомогти, але це в нашій сім’ї хто завгодно міг. Всі питалися що сталося? А вона у відповідь:“ В мене договір, якщо мене хтось по-справжньому полюбить, таку сиву як я зараз, та не покоїться що я чаклунка, то дар Мотрин, комусь іншому перейде, не хочу я його і все! .дар чаклунський і справді кудись подівся, але щастя Катерина так і не здобула. Все в неї шкереберть пішло. Чоловік рано помер, діти підростали та роз’їхались хто куди. Залишилась вона у хаті самотня, дратівлива та сумна. Усе життя мучила її якась чи то подія, чи сумління, хто тепер знає. Часто матері моїй жалілася, що хоч і не було від нього радості, але від Мотриного дарунка не треба було відмовлятися, бо хтось з роду нашого обов’язково буде нести цей тягар за двох – за неї й за себе. Часто тяжко зітхала, а перед смертю сказала моїй матері, тобто, твоїй бабусі, що коли комусь з дівчат насниться Мотря, то не чекайте довго йдіть до старої верби, та робіть усе як стара каже, бо буде біда, і померла.

– Тату, невже ти віриш у ці дурниці? І чому вважаєш, що мені саме ця стара Мотря сниться?

– Ні, це вона. А хто ж ще? У всіх моїх сестер самі сини, дочка тільки ти в мене. До того ж я тобі ніколи цю історію не розповідав, забув  якось за турботами життя. Але тепер розумію, що не бреше легенда, треба їхати, бо тягар цей тобі за двох нести доведеться, може хоч я допомогти зможу. Треба їхати, не зволікай, бо й справді біда буде. Поспи трохи, на світанку вирушаємо.

Батько був правий, сил у мене вистачило не тільки на те, щоб витримати довгу дорогу, але й на те щоб збудувати більш менш придатний для житла невеликий курінь. Батько поклав мені хліба, води, яблук і солі й пішов до родичів, яких не бачив років двадцять. А я залишилась сама, на березі мілкого ставка, біля великого стовбура старої, товстої верби, зруйнованою блискавкою, ще коли моя прабабця була дитиною. Мені стало страшно і сумно, особливо, коли пішов сірий дощ. Я дивилась на великі краплі й побачила величезного чорного кота. Який просив їсти, з’ївши добрий шмат білого хліба, кіт замурчав, потерся об ноги, скрутився калачиком і заснув поряд зі мною. Задивившись на чарівний пейзаж ставка, на якому не одне покоління моїх бабусь ставали чаклунками, не помітила,  що поряд стоїть стара бабуся з мого сну, та посміхається беззубим ротом.

– Дочекалася, слава Богу. Здрастуй внученька.

– Ви Мотря? – Ледве видавила я з себе, опановуючи жах, який клубами, мов дим оповив мою шкіру.

– Впізнала? Та ти не бійся, я тобі зла не зроблю, хіба, що ти сама собі його заподієш. Пішли зі мною

– Куди?

– Краще не питай, все сама побачиш.

Ми йшли через непролазні чагарники, яких я не помітила раніше. Невдовзі з’явилися пні, багато зрізаних дерев, неначе, хтось їм відрізав голову. Далі починалися довгі, чорні мертві дерева, сиротливо стирчали з чорної, як мазут, води. Мені стало страшно. Ні пташки, ні білочки, навіть комарів не було – ліс був мертвий

– Що звикаєш вже? – Запитала вона і посміхнулася вустами, за якими біліли добрі здорові зуби.

– Дивно, я сплю?

– Можна і так сказати, зараз, ти декого побачиш.

Ми підходили до невеличкого старого будинку. Біла сільська мазанка, крита очеретом стріха, маленькі вікна. Біля дверей багато чорних жоржин та звичайних курей. Чомусь присутність саме курей мене заспокоїла і ніби камінь з душі впав. На лавці сиділи двоє старих, когось дуже нагадуючи: “Це мабуть батьків рідний дім, а старі – його померлі батьки”. Ніби читаючи мої думки, старий відповів:

– Так, це наша стара хата. Тямуща – здогадалась, заходь, тебе тут чекають Оксаночка.

Стара жінка підвелася, витягла зі старого фартуха торбинку й простягнула мені:

– Погодуй курей, внучко. Вони у клуні закриті. Але спочатку випий цього. Подала мені стару цегляну чашку з маслянисто-чорною рідиною. Напій був страшенно гіркий, майже бридкий на смак, і тільки повага до старих людей дозволила мені його проковтнути.

Я взяла торбинку й пішла до старої клуні, зазирнувши в торбинку побачила, що там звичайні кукурудзяні зерна. Відчинивши двері, мало не впала у величезну прірву, що розверзлася під ногами. На мене летіла величезний птах, схожий на птеродактиля. Від страху я впала в безодню й полетіла, відчуваючи, як тіло моє робиться легким, наче листочок дерева. Я була травою й деревом, великою рибою і ящіркою. Ніби всі істоти пройшли крізь тіло й душу. Раптом я відчула себе людиною, яка може торкнутись до небес. Яка маленька наша Земля, думала я дивлячись на маленьку сферу, яка привітно привітно махала крилами. “Виявляється в неї є крила, вона літає!” – з захопленням подумала я. Кільця Сатурна посміхнулись мені. Вранішня зірка Венера – прийняла мене у свої обійми і назвала дочкою. Навіть Місяць лагідно подивився на мене своїм суворим оком. Я розмовляла з Арістотилем  і Платоном, вони обіцяли не залишити мене саму, але я тоді ще не знала де саме. Загадкова Ізіда розповіла мені таємницю свого покривала. Я птах, я зірка, я крапля води і сонця – лилися мої думки, наче з джерела стрімкої річки…

“Посвячення майже закінчено” – почула я приємний голос позаду себе, але є проблема, навіть три. По-перше нам потрібно серце літаючого дракона, по-друге, ти візьмеш на себе гріх Катерини, а по-третє тобі треба відмовитися від  власної любові за для того, щоб лікувати людей”. Рух польоту затримався, розпач і біль примусили мене впасти, добре що на м’який килим густої трави, а не на гострі скали.

– Не знаю, хто говорить зі мною, може бог, може дух, але я не підходжу вам, мабуть.

Убити ту велику птаху не дозволяє мені віра в те, що не я дала життя цій істоті і не я обриватиму її життя. Ця тварина лише налякала мене, а за це не вбивають. Гріхи Катерини – вже мої, бо чи не заради їхнього прощення я зараз тут, а від любові я відмовитись не можу, бо тільки у любові, людина може нести людям добро і зцілення. Тож дякую і прощавайте.

У відповідь я почула приємний сміх:

– Ти пройшла випробування, ти вільна, сказав хтось невидимий і я розплющила очі.

– Ось внучко, сокирки, ними лікують хвороби голови, але тільки у тих хто народився в тригоні землі, тобто це козероги, тельці, діви. А ця бліда трава, що росте в кукурудзі й схожа на зуби, тож навчишся готувати з них зілля, зуби цілі будуть. Всім відоме домашнє алоє, підходить для лікування тільки тим, кому довелось народитися під знаком води. Слухай, уважно, тобі багато ще чого треба навчитись, а часу мало.

Я лежала на лавці а стара Мотря, тобто тепер молода й вродлива розповідала мені про властивості трав. І я ніби сама ставала травою, дивилась на світ очима степової квітки й прагнула всю силу свою віддати людям, щоб вони стали кращими.

– А це люба моя чаклун-трава, хто пізнає її силу, стає вже не травником, а справжнім чаклуном, який в змозі зробити світ кращим чи гіршим, як вибереш.

А Катерина? Вона могла?

– Вона вибрала крилатого дракона, тобто не той шлях, а коли усвідомила це було вже запізно. Радість померла в її серці разом з драконом. Зараз тобі треба повертатись. Не розкривай торбинки бабусиної до самого дому.

– Я вже подивилась, там кукурудзяні зерна.

– не все є тим, що здається.

Я відкрила очі і побачила себе в курені, дощу не було, навколо зелений ліс, сонечко, на сонці виблискував тихий ставок. Радісний кіт муркотів, ми разом пішли шукати батька. По дорозі котик розповів мені багато цікавого, я все зрозуміла принаймні, мені так здається. Я з цікавістю розглядала світ у якому жили багато віків мої предки. Дивувалась непомітній раніше красі і вирішила оселитися тут, на батьківщині, чи хоч жити тут влітку, бо хата стояла стара, занедбана з проваленою стріхою, але жива, тепла, своя. Вона кликала мене взяти її магічну силу собі, забути про хвороби і робити ту справу, за для якої Господь послав мене у життя.

Відкривши дома торбинку я знайшла в ній листя чаклун-трави, приготувала зілля й випила його. Я зрозуміла що мала на увазі Мотря, цей світ і справді зовсім не такий як здається, він набагато кращий.

– І скоро ми всі про це дізнаємося, – дуже впевнено сказав чорний кіт, який, який був вже зовсім не облізлий а товстий, вродливий і дуже лагідний. Особисто я зрозуміла що він мав на увазі, а ви?

Запах полину

Татари несподівано налетіли на маленьке поліське село, пограбували, забрали в полон молодих дужих козаків, красунь-полонянок.

Декілька маленьких хлопченят теж не минули важкої долі полонених, а далі їх чекала ще жахливіша участь. Їх взяли у ясир невипадково, а для того, щоб виросли з них воїни, які не пам’ятають своєї Батьківщини, а лише знають військову справу.

Пройшло немало часу, виріс хлопчина у щоденних муштруваннях, батька-матері не пам’ятає і тепер вже він іде походом на землю українську, де чарівні роксоляни проживають. Виїхали на розлоге поле, кругом лише дивні зарослі високого бур’яну з сизуватим вузьким листям, а запах, – різкий, наповнюючий все і всіх.

У юнака в голові ніби запаморочилося, незнайомі картини пробігли перед обличчям, думки змішалися. Хлопець поспішив вирвати стебло дивної рослини, підніс до вуст і заховав за мундир біля серця – усі думки і спогади вишикувались в один ряд: маленький, босоногий хлопчик топче зарослі полину, старенький дідусь під грушею , а поряд чепурненька біла хата. Боже це його дім, він не безбатченко, він має свій рід.

Чудодійний запах полину повернув воїну все, навіть пам’ять, а нам відвар з цього зілля не раз повертає здоров’я. Засушене стебло полину має висіти на ганку, чи над дверима кожного дому, відганяючи злих духів. Знайдіть полин, принесіть додому і, повірте він виручить вас у скрутну хвилину.

Наталка і калина

В Україні жила дуже гарна дівчина. Усі звали її Наталочка. Жилось їй не дуже добре, адже саме у той час йшла війна між Україною й Туреччиною.

Раз Наталю знайшли турки та й хотіли забрати у полон. Дівчина добре знала, що дочка турецького царя тяжко захворіла. І тоді в Наталі промайнула чудова думка. Вона сказала: ¾ Я знаю, що ваша майбутня спадкоємиця захворіла, якщо ви не заподієте мені та моїм близьким шкоди, то я зможу вилікувати її.

– А як ти її вилікуєш?

Дівчина нічого їм не сказала, а дала туркам ягоди калини.

– Що це?

– Це калина, варіть з неї відвар і давайте хворій три рази на день й через місяць вона стане здоровою.

Через чотири тижні Наталя-бранка поїхала додому в Україну, адже дочка царя вилікувалась й тим врятувала Наталю з неволі.

Легенда про соняшник

Одного разу наймолодша дочка Сонця спустилась на Землю, щоб викупатись в прохолодній морській воді, й загубила на березі свій золотий вінок. Без нього вона не могла повернутись до батька. Шукаючи вінок дівчина зустріла молодого парубка.

– Я поверну тобі вінок, якщо залишишся зі мною назавжди, – сказав він.

Ні, я не можу, – відповіла дочка Сонця, тут холодні та довгі ночі, а там на небі я живу в золотому палаці.

А що мені можеш дати ти?

Я можу подарувати тобі свою любов, велику та вічну, як саме Сонце, – ніжно всміхнувся син Землі. А ще послухай, як солодко співаю соловї, як біжить струмок поспішаючи до річки. Як мрійливо шепочеться листя дерев, як вітер пестить духмяні квіти.

Дочка Сонця вслухалась в спів соловейка, ніжне шелестіння молодого весняного листя, відчула запахи квітів і трав.

Я люблю тебе, люблю твою матір Землю і завжди буду з тобою, – сказала вона.

Сонце страшенно розлютилось на свою дочку.

– Ніколи не повертайся додому, промовило воно.

– Я щаслива, та назавжди хочу залишитися тут, – гордо відповіла дочка.

Минув час. Дні спливали один за одним, сірі, безрадісні, сповнені роботи та втоми.

– Любий, – попросила дочка Сонця, – принеси мені цвіту черемхи.

– Не вічно цвіте черемха, – відповів син Землі.

– Тоді послухаймо, як співають солов’ї.

– Поцілуй й розрадь мою тугу. Невже ти більше не любиш мене? Невже й любов не вічна? – спитала дочка Сонця. Що ж тоді вічне в світі?.

– Праця, – утомлено сказав син Землі, узяв косу тай пішов косити в поле.

– Тоді дочка звернулась до батька: – Таточку, ясне сонечко, благаю забери мене, я так хочу повернутись додому. Ні, сумно відповіло Сонце, ти надто довго була на Землі, твої ноги вросли в неї, наче коріння. Дівчина спробувала підняти ноги, але вони насправді вросли в Землю. Так і залишилась вона на Землі перетворившись на чарівну золоту квітку-соняшник, яка завжди повертається за сонцем.

Іван Купайло чи Іван Зільник

Пригадуєте? Це той Іван, котрий в ріці Йордан охрещував людей, омиваючи їх від гріхів, а також охрестив там Ісуса Христа.

Як від хрещення людина отримувала особливу силу, так на день народження Івана набирали особливої чарівної сили сонце і вода.

Як сонечко відбивається у кожній квітці, то на Івана і квіти набирають особливої цілющої сили і стають великим ліком. А ось щоб менше квіток нищити( бо на Івана в на Юрія дозволялося рвати квіти), люди до схід сонця ішли у поле й голики качалися в праві, щоб набрати з квітів росички – цілющої водички і всю хворобу із себе змити та сили у роси попросити. І приказували:

Паду в тебе, як всяка Божа пташка паде вона росу п’є, а я хочу сі вмити. Качаюся, качаюся, качаюся, як клубок. Розмотай з мене хвороби, а намотай силу, – перекочувалися дванадцять разів, бо числа три, сім, дванадцять вважалися чарівними.

Центром святкування на Івана ставала річка. Отож на березі робилися гойдалки для дорослих і малих, назбирували сухого хмизу на вогнища…

Зі сходом сонця приходили річку “одягати”. Приходили ті, хто важко хворів і хотів позбутися важкої хвороби. Брали нову не вбирану сорочку на патик і малювали нею на воді хрест:

Свята водичко, я тя вбираю, а ти ня вмий, казали при тому й спускали на воду сорочку з патика. Як ця сорочка десь си зачепит, так з мене най втікає за нею всяка біда.

Хустки опускали ті, в кого голова боліла, у кого боліли ноги, а чоловіки клали на воду капелюхи…

Івана Купала, здебільшого величать Іваном-Зільником, тому, що в цей день збирали зілля. Тільки зіпнеться маленька дитина на ножки, як бабуся уже знайомить її з кожною рослиною.

Ось це подорожник, – гладила рукою велике лапате листя, що любить рости попри дороги й стежку, мовби, допомагати кожному подорожньому. Отож, на Івана, коли подорожник зацвітав, бабусі вчили як треба зрізувати листочки, розстеляти у затінку на чистому полотні й сушити, поки не почнуть ламатися.

Але не можна рослини рвати, як її рве коза. Людина має у квітки, чи у трави сили прохати.

Коли рвала, наприклад, мати дитині на першу купіль дубового чи березового листя, то прохала:

Гей дубе-дубе, наш діду любий, прошу тебе у господу до мого сина.

На мого сина кинь мої сили, щоб вороги його та не косили.

На мого сина дай свої м’язи, щоб не крутили йому м’язи.

На мого сина дай сили-моці, щоб був, як кремінь ,у кожнім році…Після цих слів, рвала три листочки складаючи в кошик.

Або ж коли мала дівчинку, йшла до берізоньки:

Ходи, берізонько у купіль, щоб моя донечка була всім люба,

Ходи, берізонько, в добру годину, щоб моя донечка не знала кпину,

Ходи, берізонько, у купіль-воду, аби мала доня файненьку вроду…

Вважається, що полин відганяє усе недобре, від людської душі. Коли дівчата плели собі вінки, обов’язково вплітали в них полин. А жінки клали його під подушку, носили в пазусі. Отож, коли його зривали, то прохали:

Полиночку-полиночку, ходи до нас ходи до нас, прошу в хату, меш злих духів відганяти.

На Івана-Зільника рослинки зривали до схід сонця. Бабусі старалися запастися травами на Івана про всяку потребу. Треба було лише взяти різного зілля по квітці, й помолитися, щоб отримати благословення. А потім той вінок вішався знадвору над дверима, під іконою, і кожна благословенна Іваном квітка, допомагала людям.

Квіти весняного світла

Жила-була злюща-презлюща мачуха. Вона страшенно не любила нерідних дуже вродливих дочок і вирішила позбутись їх. Наприкінці зими, скориставшись відсутністю чоловіка, вона вигнала сиріт з дому. Стоять бідні сирітки в полі, мерзнуть на холодному вітрі, оплакують свою гірку долю. Аж гульк, із-за косогору вийшла жінка-красуня Весна, а за нею виглянуло променисте, життєдайне тепле Сонечко. Пригріли, приголубили вони сиріт материнською ласкою, теплом, і ті розцвіли чарівними весняними квітами.

З того часу, як символ перемоги добра над злом, щовесни з’являються ніжні квіти – сирітки.

На весняній землі квіти бриндушки світяться, наче ліхтарики. В народі їх називають сирітками. Цвітуть вони тоді, коли ще мало інших квітів, й видаються самотніми.

Квітка сонця (соняшник)

А чи знаєте, звідки взявся соняшник ?. Це була чарівна і гірка історія.

Як на світі ще нас не було, то Сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли на небо. Одного дня веселилися вони в гайку, як стало Сонце сідати, почали збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але на місці його вже не було. Запримітила вона неподалік під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обійняв дочку Сонця й заговорив до неї словами, солодшими за мед. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще, ніж у батька Сонця. Юна красуня погодилась жити на землі, де тьохкають солов’ї, цвіте черемха, існує любов.

Даремно Сонце кликало дочку додому, сердилося, попереджало, що на землі її жде важке життя. Дочка зосталась з коханим. Почалось для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй коханій ніжні слова, а іноді зовсім забував про неї.

Ти багато працюєш, а я мало тебе бачу, нудьгую. Мабуть, уже не так мене любиш?

Ми, земні люди ,інакше любимо. Ми бачимо щастя в любові, що поєднується з радістю у праці, – відповів коханий.

То навчи мене працювати, і я стану земною, – бо кохаю тебе безмірно.

Він замовчав ¼ І красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестрами. Забула про свою гордість і закралась непомітно до батькового царства. Але сонце не могло забрати дочку до себе, яка вже вросла в землю, воно лише скропило її своїми слізьми. І тоді красуня стала квіткою, що в тузі за домівкою завжди повертається голівкою до Сонця. Назвали її соняшником.

 

Лісові дерева

На лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами зернятка припали до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукаючи захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливами, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили та краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця: берізка, дуб, липа і клен. Стрункій берізці сподобався кремезний дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому вона несміливо горнулася до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він виріс поряд і піднявся над нею, радів, коли міг своєю кроною, як парасолькою, захистити її від вітру й градобою. Коли ж листочки клена торкалися довгих кіс берізки, він був найщасливіший з усіх дерев лісу.

– І що гарного в тому дубі бачить берізка ?. Чи може, я їй не до вподоби? – думав ревниво клен. І спало йому на гадку наряджатися кожної пори року в різний святковий наряд. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче людська долоня, і кольору вже іншого темно-зеленого. Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох одинакових кольорів кленових листків. Люди милуються його красою, однак берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший до нього: “Друже мій вірний ! Не тримай на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я в разі потреби її захищаю. Але над усе кохаю липу, жити не зміг би, якщо б хтось посмів забрати від мене мою наречену.” Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг щасливий свою вдячну руку, – обняти справжнього друга.

Ростуть собі мирно вірні друзі – дуб, клен і їхні подруги липа та берізка. Щороку вдягається клен у нові шати, міняє іх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, ще більше, любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки, то це біль від нерозділеного кохання. Та він вірить, що настане весна і все зміниться на краще.

Женьшень

Маємо багато цікавих легенд про женьшень. За однією з них, у горах на кордоні з Кореєю мешкали колись два стародавні роди. Один представник першого роду був славетний воїн Женьшень, захисник бідних і слабих пригноблених і скривджених. Представники другого роду відзначалися жорстокістю. Один з них молодий красень, ставши хунхузином, кривдив, грабував людей. Женьшень, обурений свавіллям зграї хунгузів, напав на них, узяв у полон ватажка та закував його в кайдани. Полоненого побачила сестра Женьшеня, красуня Ліу-Ла. Вона закохалася у ватажка хунхузів, звільнила його і втекла з ним у гори. Дізнавшись про це, Женьшень кинувся за втікачами і незабаром наздогнав їх. Перелякана Ліу-Ла сховалася за скелями.

Розпочався жорстокий двобій. Женьшень, маючи силу і спритність тигра, завдав своєму противнику смертельного удару. Побачивши це, Ліу-Ла голосно скрикнула з горя. Женьшень обернувся на крик і це його згубило. Зібравши останні сили, хунхуз ударив Женьшеня в серце.

Довго й невтішно плакала красуня Ліу-ла за своїм братом і коханим, поки, врешті, не висохла, а там де падали її сльози, з’являлися небачена досі трава Женьшень, коріння якої нагадує маленьку людину з головою, руками та ногами.

 

Тільки людина з чистою совістю може знайти “корінь життя”, мовить легенда. Для людини нечесної, аморальної, корінь женьшеню недосяжний й глибоко ховається в землю, твердить інша легенда: Женьшень уникаючи переслідувань, утік у гори, де перетворився на корінь, з якого розмножилося багато рослин. Отож знайти справжній женьшень дуже важко. І справді, у Маньчжурській та Уссурійській тайзі дуже багато рослин схожих на женьшень, які часто вводять в оману недосвідчених шукачів цієї цінної лікарської рослини.

Ряст

В народі ряст називають когутиками, півниками, кукурічиками. Мабуть це пов’язано з легендою, в якій оповідається, що в одному лісі жила відьма. За ніч налітається на мітлі, а вдосвіта повертається до своєї хати, щоб заховатись від людського ока й відпочити. Лишень задрімає, а вже півень починає кукурікати й відьмі не дає спати. Розсердилася вона на того півника та й перетворила його на квітку ряст, яка дещо скидається на голову півня.

Цілюща скарбниця здоров’я – ТзОВ «Верховинка» із Спаса.

Прикарпатське село Спас, що на Коломийщині з давніх-давен славилося не лише трипільською культурою, давніми звичаями і традиціями. Матінка-земля нагородила цей славний край цілющими водами, могутніми пралісами  і благодатними лікарськими рослинами.

Саме тому, в ХІ столітті тут був збудований королем Данилом Галицьким «Полонинський монастир». Монастир славився тим, що монахи знали секрети тутешнього зілля, лікували людей з навколишніх сіл та міст. Традиції передавались для майбутніх поколінь.

Тому сьогодні в селі Спас, успішно працює ТзОВ «Верховинка» на якому якісно виконують свою роботу добрі господині і господарі села.

Ще одним із показників якості – є професійна заготівля ягід і цілющих трав. На підприємстві немає стихійної заготівлі. У високогір’ях Карпат працюють навчені заготовачі, які залежно від сезонності знають як заготовляти сировину. Одним із показників якості – є дослідження інституту ботаніки ім. Холодного сировинних запасів Івано-Франківської, Закарпатської та Львівської областей. Вчені дослідили якісний потенціал сировини на багато років і запропонували методичні рекомендації зборів із збереженням популяцій. Крім того спеціалісти у галузі екології перевірили території на відсутність радіації, пестицидів та інших токсичних видів і дали статус «екологічна територія».

Сушать лікарську сировину в спеціальних центрах заготівлі. Це високогірні полонини, і спеціальні пересувні сушильні машини. Основна перевага такого сушіння – сировина свіжа відразу проходить процес переробки і не втрачаються цілющі властивості.

Цілющі лікарські рослини збирають на чистих землях навчені заготовачі в околицях Прикарпаття і центрі Карпат (Верховина, Рахів). Ці місця сертифіковані і визнані Європою, як території найвищого класу якості – органічної продукції.

Лікарська сировина переробляється на найкращому  Європейському обладнанні. Продукція 100% натуральна, екологічна та органічна. Її визнали і експортується вона в країни Прибалтики, Канади, Америки, Білорусії, Молдови і т.д.

Асортимент продукції різноманітний. Це найбільша в Україні лінійка дитячих фіточаїв «Сонечко», «Липово – Малиновий», «Попелюшка», «Немовлятко», «Мауглі», «Котигорошко», «Школярик». Цікавість цієї лінійки є в тому, що підібрані композиції не тільки смачні для малюків, але вони ще мають лікувально – профілактичні властивості. Наприклад «Сонечко» - імуностимулюючий, «Котигорошко» - загальнозмічнюючий, «Попелюшка» - протизапальний.

Популярністю в Європі користується серія гуцульських високогірних чаїв. Перевага такої продукції над конкурентами – це збір сировини в високогір’ї Карпат та добре підібрана композиція «двійка»: де одна рослина лідер, а друга помічник. «Липа з ромашкою» - протизапальний, «Шипшина з брусницею» - вітамінний, «Чебрець з чорницею» - для покращення травлення, «Цикорій з ехінацеєю» - імуностимулюючий.

Смакуйте цілющі фіточаї ТзОВ «Верховинка» це пренесе Вам не тільки насолоду, але й запобігатиме від багатьох хворіб.

 

 

YjdiOD